Роботи непочатої край

Однією з умов проведення реформ, пов’язаних з інтеграцією країни з ЄС, є їх розуміння і підтримка з боку суспільства. З огляду на це необхідним елементом процесу мусить бути діалог держави з громадянами. Хоча Київ затвердив Державну цільову програму інформування суспільства з питань європейської інтеграції на 2008—2011 роки, її результати, м’яко кажучи, не вражають. Варто придивитися ближче до причин такого стану речей.

По-перше, шокує рівень недофінансування Програми: із запланованих на 2010 рік 13,4 млн. грн. із держбюджету виділено лише мільйон. 2011 року співвідношення ще красномовніше: 15,6 млн. грн. до 22,8 тис. грн. Однак слід віддати належне, що паралельно на «створення та функціонування україномовної версії міжнародного каналу EuroNews» передбачено 15 млн. грн. Власне, намагання, пов’язані з запуском каналу, слід назвати єдиним реальним і позитивним кроком Києва в напрямку покращення інформаційного поля навколо інтеграції України з ЄС. Не слід забувати, що українська версія Euronews буде експериментом — одна редакція знаходитиметься в Ліоні, а друга — у Києві, і канал матиме свій автономний український блок. Деякі експерти звертають увагу на те, що тенденції зі свободою слова над Дніпром змушують задуматися над іншими мотивами фінансування каналу. Якщо ці теорії знайдуть підтвердження, проект українського Euronews може завершитися немалим скандалом.

Ресурси, які витрачає Україна на інформування громадян, приблизно у двадцять разів менші за гроші, які витрачала, наприклад, Польща, коли претендувала на членство в ЄС. Водночас у 2000—2003 роки Польща отримала на популяризацію європейської інтеграції від ЄК 1,28 млн. євро. На жаль, Київ такої допомоги поки що позбавлений.

По-друге, досі не забезпечено адекватної інституційної бази. Виконавцем Програми визначено Держкомітет з питань телебачення і радіомовлення. Лише недавно в його Департаменті інформаційної політики було створено Відділ інтеграції в європейський інформаційний простір. Навряд чи можливості такої структури відповідають інформаційним викликам інтеграції з ЄС. Статус іншого органу, який потенційно міг би реалізувати Програму — Координаційного бюро європейської інтеграції (структурний підрозділ Секретаріату КМУ), також не вражає.

По-третє, не бракує помилок, пов’язаних із методологічним підходом. Ключовою є відсутність співпраці з комерційними ЗМІ, особливо телеканалами, які користуються набагато більшою популярністю від державних. Таким чином, основний інструмент для контакту із суспільством залишається незадіяним. Комерційні ЗМІ нерідко утверджують, з одного боку, песимістичне ставлення громадян до ЄС, а з другого — переконання про належність України до «Русского мира». Саме брак координації дій із приватними телеканалами є основною причиною невдач, з якої випливають інші тенденції інфопростору.

Бракує акцентування на позитивних соціально-економічних наслідках інтеграції України з ЄС. Таким чином, ключовий аргумент для промування євроінтеграції залишається фактично поза увагою. Крім того, більшість повідомлень про ЄС є нейтральними (64% за 34% позитивних). Не робляться спроби формування суспільного запиту на проведення реформ і посилення внутрішнього виміру інтеграції. Свіжим прикладом є переговори про створення ЗВТ. В інфопросторі ведеться дискусія про термін підписання відповідної угоди або про вибір між ЗВТ, а Митним союзом з Росією, Білорусю та Казахстаном. Але не наголошується на потребі реформування економіки, до чого повинно стимулювати створення ЗВТ. Водночас постійне повторювання тези про «реформи влади» за їх якості, скоріше, дискредитує модернізаційні процеси, аніж популяризує. Як наслідок, публічні дискусії навколо курсу на інтеграцію з ЄС є де факто лише поверхневим обговоренням зовнішньої політики Києва, а його суть — внутрішні перетворення — відходить на задній план.

Помітним є формування завищених очікувань щодо інтеграції України з ЄС. Наприклад, зосередження уваги на перспективі членства в ЄС (за поки що неочевидних шансів на це) не сприяє розширенню суспільної підтрики для інтеграції з ЄС. Водночас недостатньо почутими є повідомлення про те, що дверей в ЄС для України ніхто не зачиняв.

По-четверте, серйозні виклики створюють інфомаційні впливи РФ в Україні. Популярність російських ЗМІ в Україні, особливо в її найбільш євроскептичних регіонах, становить неабияку перешкоду для промування євроінтеграційних ідей.

Російські телеканали, радіостанції чи газети розповсюджують дві основні тези. Першою є наголошення на негативних наслідках (у більшості вигаданих) інтеграції з ЄС для економік країн Центральної Європи. Повідомляють, що вступ до ЄС призвів до зростання безробіття, погіршення матеріального стану населення та втрати частини державного суверенітету. Ледь не кожен день сповіщають про «вибухи суспільного незадоволення» в державах ЄС. Водночас замовчують факт, що криза в Європі і в Росії — це «дві великі різниці». Наводиться також цілий ряд прикладів зверхнього ставлення Брюсселя до Києва та доказів браку будь-яких шансів на вступ України в ЄС навіть у далекому майбутньому. Що, з рештою, є маніпуляцією.

Другим напрямком діяльності російських ЗМІ в Україні є зусилля, мета яких — сформувати у свідомості українців переконання про належність до російської культурної спільноти. Наприклад, промується теза, що «кожен українець, який розмовляє російською, — це росіянин», а щодо України слово «держава» замінюють словом «республіка». Крім того, Україну прирівнюють до «країн колишнього СРСР», «держав СНД», «пострадянського простору» замість «країн ЄС».

Поступово й наче непомітно такий підхід переймають і українські ЗМІ. Формуванню переконання про належність України до «Русского мира» сприяє велика кількість в українському медіапросторі продуктів російського походження або з російським контекстом — фільмів, серіалів, ток-шоу, музичних та спортивних передач.

Найпопулярнішими в Україні є саме серіали російського походження. На українські розважальні проекти російських виконавців запрошують нарівні з вітчизняними. При чому про ажіотаж навколо таких зірок, як Ф. Кіркоров чи М. Басков, українські ідоли можуть у кращому випадку хіба що помріяти. Численними є вислови українських телеведучих про російські фільми, виконавців як «наших». І це стосується не тільки ведучих із Росії, яких в Україні вистачає, так само, як російських менеджерів і політтехнологів на телеканалах. Невже Україна настільки поступається кадровим потенціалом Росії?

Футбольні фанати після повідомлень про досягнення вітчизняних команд автоматично отримують інформацію про результати російських клубів. Це ж стосується он-лайн трансляцій футбольних змагань на інтернет-сайтах. А чому не, наприклад, італійських або французьких? Запитання без відповіді.

За даними Центру Разумкова, лише 31,8% українців вважають себе європейцями. На Сході країни таких — 8%, а на Півдні — 10,6%. У найбільш євроскептичному Криму до російської культурної традиції відносить себе аж 61,4% громадян, радянської — 18,4%, а української та загальноєвропейської — по 3,4% жителів автономії. Для них інтеграція з ЄС як цивілізаційний вибір є неприйнятною. Наївно вважати, що у всьому винна політика інформування. Це зовсім не так. Але український інформаційний простір мало в чому схожий на простір держави, яка офіційною метою називає вступ до ЄС.

Реалії бюджетно-фінансового становища в Україні не дозволяють розраховувати на те, що держава сама профінансує інформаційну єврокампанію. Проте поступове збільшення бюджетних витрат на неї необхідне. Логічним кроком повинні бути спроби залучення ЄК до фінансування відповідних проектів. Іншими джерелами ресурсів можуть бути дипломатичні представництва окремих держав-членів ЄС, міжнародні фонди та НУО. Необхідне залучення до інфокампанії вітчизняних і зарубіжних бізнес-середовищ.

Нагальною потребою є створення держоргану, який буде відповідати за координацію інформаційних заходів. Однак умовою успішності є делегування йому суттєвих повноважень. Теоретично ним могло би стати Координаційне бюро європейської інтеграції, але навряд чи варто чекати таких кроків від сьогоднішньої Банкової.

Одним із ключових ходів повинно бути започаткування регулярного діалогу з комерційнми ЗМІ, особливо найпопулярнішими. Такий канал спілкування слід використати для зміни характеру повідомлень про ЄС і інтеграцію з ним України. Йдеться, по-перше, про збільшення кількості «позитивної» інформації про євроінтеграції та виділення їм належного місця в інфосервісах. По-друге, необхідне представлення інтеграції з ЄС як комплексу внутрішніх реформ із чіткою метою і можливими позитивними аспектами для кожної сфери. По-третє, треба сильніше задіяти основний аргумент на користь інтеграції з ЄС, яким є потенційні соціальні наслідки процесу.

Однак досягнути цього можна лише тоді, коли до євроінтеграційної стратегії буде залучено власників найрейтинговіших телеканалів. Провідні олігархи і власники телеканалів неодноразово заявляли про підтримку оголошеного Президентом курсу на інтеграцію з ЄС. Але в ефірі «Інтеру», «України», CTБ або «1+1» рідко наголошують на перевагах інтеграції з ЄС і майже ніколи не утверджують європейську тотожність громадян України. Може, В. Януковичу варто використати свою сильну позицію й авторитет, щоб уплинути на політику медіамагнатів? Отже, усі ж вони за європейський вибір...

Нарешті, особливого підходу вимагає подолання негативних наслідків роботи російських ЗМІ. Адекватною відповіддю може бути підсилення альтернативних джерел інформації, які будуть привабливими за формою і змістом. Іншими словами, це розвиток власних ЗМІ, які не будуть копіювати тих же російських форм і змісту. Однак, здається, для цього слід спочатку провести серйозну внутрішню дискусію про цивілізаційний вибір.

Загалом тенденції інфопростору над Дніпром можна пояснювати трьома різними способами. Першим є демонстрація неповаги до власного суспільства з боку політичних і бізнесових еліт за схемою: навіщо пояснювати й питати громадян? Ми самі поведемо країну до ЄС! Другий варіант підказує, що це доказ нещирості намірів офіційного Києва щодо інтеграції з ЄС. Третій акцентує на банальному недооцінюванню інформаційної складової європейського курсу. Тим, хто вболіває за Україну в об’єднаній Європі, залишається сподіватися, що це лише помилковий підхід, який невдовзі буде виправлено.

Павло КОСТ — кандидат гуманітарних наук; Університет Миколи Коперника у м.Торунь, Польща.