Фільми з повітря

Фестиваль українського кіно «Відкрита ніч» проходить уже п’ять років поспіль. Мабуть, це найромантичніший з кінофорумів світу: протягом ночі глядачі країни, де майже не знімається кіно, проглядають найновіші стрічки вітчизняних кінематографістів просто під зоряним небом. Робота відбіркової комісії фестивалю радше нагадує працю сумлінних пошуковців. На світанку журі оголошує переможців й роздає нагороди. Потім усі розходяться — і глядачі, й учасники. А фільми залишаються. Але якщо великі кінофоруми — це, як правило, серйозні стартові майданчики для фільмів, на «вогні» яких злітаються кінодистриб’ютори з усього світу, то «Відкрита ніч» — форум скромний, прокатної долі своїм учасникам не обіцяє (принаймні поки), і часто є єдиною можливістю для маленького кіно зустрітися із ширшим колом глядачів, ніж знайомі й родичі режисера. Заради цієї зустрічі Михайло Іллєнко, відомий український режисер і декан кінофаку, й організував колись сам фестиваль, а минулого тижня наважився на експеримент — провів першу «виїзну сесію» «Відкритої ночі» у Львові, яка відбулася на запрошення Мистецького центру «Дзига».

Львівські зимові кіновечори влаштовано ніби для контрасту до київської літньої ночі. По-перше, приголомшує сам зимовий Львів: півтораметрові намети вздовж i без того вузеньких міських вуличок (комунальники Львова ледь встигають відгрібати сніг з проїжджої частини), львівські будинки у крижаному ажурі бурульок (вражає турботлива увага львів’ян: «Пані, відступіть від будинку! Гляньте вгору: льоду багато й сніг давно не скидали з даху. Краще ступайте по дорозі»), завалені снігом автомобілі (деякі з них, що їх власники не полінилися відкопати, якось примудряються їздити по засніженій і вкритій кригою львівській бруківці). По-друге, звичайно, ні про яку «відкритість» у прямому розумінні при 10-градусному морозі не йшлося: покази відбувалися у клубі «Лялька». У «Ляльці» вже кілька років працює кіноклуб, завдання якого перегукується з метою «Відкритої ночі»: в умовах суцільної «кіноночі» (у місті, до речі, немає поки жодного сучасного кінотеатру й ситуація з прокатом нагадує київську три-чотири роки тому) якимось чином стежити за кінопроцесом. Тут на відео показують нові фільми, такі, наприклад, як анонсовану в нашій присутності «Амелі» Жана Жене або нові картини польських кінематографістів, з якими контакт у львів’ян налагоджено вже давно. По-третє, атмосфера переглядів. Якщо у Києві на подібні заходи приходять здебільшого самі учасники зйомок та їхні друзі й знайомі, а самі покази перетворюються на невпинне тикання пальцями в екран та вибухи сміху й бурхливих оплесків при кожній появі в кадрі знайомого обличчя, то львів’яни ставилися до кіно серйозно: вони його уважно дивилися. І четверте, враження від самих вітчизняних картин, які демонструвалися у Львові, відрізнялося від вражень, отриманих влітку на київських переглядах. Річ у тім, що Іллєнко привіз до Львова лише ті стрічки, що отримали на фестивалі відзнаки журі. Першого вечора показували роботи переможців 1999-2000 років, другого — стрічки, відзначені на фестивалі 2001 року (приблизно по дві години екранного часу щодня). Звичайно, журі фестивалів часто роздає призи не зовсім за естетичні досягнення, а керуючись міркуваннями незбагненного для непосвячених політесу, але, судячи з побаченого, тільки не на «Відкритій ночі». Подвійне сито відбору спрацювало тільки на користь репутації вітчизняного кіно: загальна картина здалася багато привабливішою, талановитішою й перспективнішою, ніж під час усенічного бдіння на Андріївському узвозі.

Як правило, «Відкритої ночі» відбуваються прем’єри нових стрічок відомих кінематографістів («Програма професійного кіно») чи уривків з повнометражних картин (якщо такі було знято в країні протягом року, то фрагменти з них демонструються в номінації «Прем’єра одного кадру»), робіт художників, що працюють із відео («Програма паралельного кіно»), проте кістяк фестивальної програми становлять стрічки студентів (або вчорашніх студентів) кінофакультету інституту імені Карпенка-Карого. Зазвичай довгий шестигодинний перегляд зливається у єдине сірувате тло, на якому чітко виділяється лише кілька яскравих вражень. Проте варто було зібрати усі ці яскраві роботи в одну програму, як — геть песимізм! — перегляд не залишив сумнівів, що попри те, що в Україні мова кіно — вимираюча, все-таки поки є досить людей, які непогано її вивчили й навіть уміють нею говорити.

Власне, саме на такому рівні — засвоєння кіномови — перебуває більшість робіт, що демонструються на фестивалі. Дехто з молодих режисерів ледь вибудовує перші фрази, що чимось нагадують рахітичні діалоги з розмовників, дехто уже хвацько шпарить завчені «теми», а ще хтось намагається розповісти власну історію. Про що? Про щось дуже просте, але обов’язково «о главном». Наприклад, більшість фільмів, які демонструвалися уже у Львові (тобто ті, які журі визначило, як цікаві, характерні й суголосні часові), були про любов або про дитинство (чи спогади дитинства). Причому ті, що про любов, за манерою викладу тяжіли до іронічної притчі («Портрет» Миколи Воротинцева, «KAFEйна гуща» Олександри Ільменської, «Любов» Олексія Горбунова, а також щойно знятий і показаний у Львові «Обережно, пофарбовано!» Сергія Наталушка), а ті, що про дитинство — знято в жанрі жорсткої соціалки («Чортеня» Олени Урсаки, «Рідні» Миколи Воротинцева, «Тир» і «Бійня» Тараса Томенка, «Страх па-де-де» Олени Юзік, «Іграшка» Євгена Матвєєва). Дуже симптоматично не стільки для кіно, скільки для суспільства, що, переживши дитинство, як трагедію, сприймає любов, як ліричний фарс.

Загалом же, процес кіновиробництва нині виглядає так. Кілька років режисер шукає грошей на фільм. Коли врешті знаходить гроші (витрусивши наостанку й власні заощадження), то аби надалі уникнути довгих простоїв (коштів усе одно катастрофічно не вистачає), нещадно редукує задум (повнометражна картина перетворюється на кількахвилинну короткометражку). Всі, хто зайнятий у процесі виробництва фільму, працюють на самому фанатизмі й чистому ентузіазмі. Тобто знімати чи не знімати кіно у нас в країні — тільки особиста справа режисера (а також оператора, акторів, продюсера…). Їхній вибір. Надзвичайно витратне і нервове захоплення. Наприклад, Сергій Наталушко, який привіз до Львова своє щойно зроблене кіно «Обережно, пофарбовано!», здавалося, й сам здивований тим, що все-таки дозняв цю стрічку, зйомки якої розпочинав кілька разів: «Фільм зроблено буквально з повітря», — коментував Наталушко свої пошуки коштів на кіно.

І після всієї цієї «довгої дороги на екран» навіть вдалу й цікаву картину глядачі дивляться раз — в Будинку кінематографістів (якщо пощастить влаштувати прем’єру), два — на «Відкритій ночі» і три — на кінофестивалі «Молодість» (в «Панорамі українського кіно»). Потім фільм зазвичай осідає «на полиці» — в домашньому архіві режисера. Відтепер кожну стрічку глядачі побачать ще й вчетверте: починаючи з цього літа, після показів у Києві фестиваль «Відкрита ніч» вирушатиме до Львова. Звичайно, поки що одному кінофестивалю не під силу змінити вирок, який винесла держава своєму кінематографу, зате йому принаймні вдалося добитися значної відстрочки його виконання.