Фотовиставка «Дня» — модель для вдосконалення національного характеру
Цього року Фотовиставка «Дня» здійснила Велике Переселення — із Українського дому, де вона відкривалася із року в рік, до Музею сучасного мистецтва. Зміна масштабів помітна, і це — на краще. Фотовиставка значно органічніше виглядає в музейному просторі. Це, звісно, суб’єктивне твердження, але скільки б не возили зірок світового сучасного мистецтва до колишнього Музею Леніна, скільки б його не називали «Українським домом», історичне минуле неодмінно дається взнаки в атмосфері... А тут — «свіжі» стіни, свіжі враження. Між іншим, і «свіжих» облич на фотовиставці цього року було особливо багато. Як ніколи до того помітна лінія «хай-тек країни» — такі фотороботи, як «Він», «...і Вона» повідомляють про існування «іншого виміру» в країні, того, який (не демонстративно, але по суті своїй) протистоїть «світу хаосу», що втілений, зокрема, на фото «Тепер і з Божою допомогою» та інших політичних фотосценах; і який, на жаль, поки що домінує в українській реальності. Більше того. На інформаційному тлі виборчої кампанії, що досягла свого піку, «Він», «... і Вона», люди, яких ми бачимо на знімку «Українці — читайте!» — це ніби образи, що втілюють «головного ворога режиму»... Бо несуть принципово інший світогляд. Принаймні дуже хочеться в це вірити, коли дивишся на такі знімки. А вони, між іншим, чудово вписуються в заклик «Дня» протистояти деградації.
Я дуже довго вагалася, за кого б проголосувати, кому віддати свій єдиний глядацький голос. Фаворитів було принаймні три, але перемогла ліричність — і я проголосувала за фото Миколи Хрієнка «Реве та стогне Дніпр широкий...». Занадто зворушливий сюжет, аби обійти його увагою... Вразили також знімки «Відгомін історії», «У запаснику» (цей — із «подвійним дном» — він і драматичний, і водночас обнадійливий).
У цілому, як завжди, долю багатьох знімків вирішують текстівки. Серед них є просто геніальні, які примушують подивитися на той чи інший сюжет в іншій «верстці». І тоді вже вагаєшся — у чому більше творчого вогню — у світлині чи в текстівці... У цьому, мабуть, полягає головна особливість Фотовиставки «Дня». І через це жоден фотоконкурс в Україні з тих, які я знаю, не може її перевершити — тут на фото бачать не просто «Ющенко — ліворуч, Тимошенко — праворуч» (як про це вже говорила головний редактор «Дня» у передвиставковому інтерв’ю), а психодрами, невирішені одвічні українські проблеми... От хоч би фото «Брати. Київ. Європейська площа». Сам знімок, звісно, чудовий, але той сенс, який відкриває текстівка, — це щось значно більше... Не уявляю собі такого масштабу мислення на тому ж World Press Photo, хоча там — і людські драми, і найактуальніші в світі події, і бездоганне репортерство. Але ж питання ще й у тому, як на це все подивитися. І цінність Фотовиставки «Дня» передусім у тому, що тут вміють подивитися на знімок так, як це не зробить ніхто інший.
Є серед експозиції просто дуже естетичні знімки — наприклад, «Літо», «Гуцульське хайку», «Древо». Є філософські роботи. Як завжди, багато тепла та людяності, що вже саме по собі кидає виклик багатьом мистецьким та культурним виявам сучасності. Чудово, що поряд із цим «сентименталізмом» (у найкращому сенсі цього слова) — гострі сюжети: «Позаблокові», «Читайте знаки». Вони не дають «розтектися» емоціям, тримають глядача в напрузі. А такі фото, як «Психодрама», потребують уважного та заглибленого глядача, який розуміє контекст-підтекст, — такого, який, приміром, може «впоратися» з карикатурами Анатолія Казанського...
Отже, поряд із емоційністю, людяністю — потреба вдумливості — і суспільно-політичної (як у випадку з тим-таки фото «Психодрама», знімком «Сюжет для драматурга»), і філософської (як у випадку зі знімком «Голова нації», «Не травмуйте янголів»). Людяність і вдумливість — як варіант якщо не національної ідеї, то принаймні моделі для вдосконалення національного характеру... І в цьому — також велика цінність Фотовиставки «Дня».
Українці — читайте! І дивіться!
