Історія Дружка

Коневі Дружку – 23 роки. У нього є іменна годівничка – зі свіжою водою та смаколиками: яблуками, буряком, вівсом… А ще в нього є гектари степів на Кінбурнській косі, де можна випасатися без прив’язі. Видається, що у коня – досить розмірене та щасливе життя, особливо зважаючи на його вік. Та все могло бути інакше, якби Дружка не врятували власники мініготелю «Пелікан» (село Покровка, Миколаївська область).

Коня помітили у дуже жалюгідному стані – він прийшов до садиби, коли його ноги почали обгризати вовки. Якби тварина десь упала безсила, швидше за все Дружка б просто розтерзали на м'ясо дикі звірі. Підприємиця, голова ГО «Еко-логіка», перший посол доброї волі з популяризації зоогуманізму в Україні (делегатка ООН) Інна СТАНІШЕВСЬКА розповідає, що для порятунку тварини привозила ветеринарів із Києва. Зараз вони так само навідуються до Дружка раз на місяць. Від ран полишалися шрами на ногах. Але це вже минуле, яке справді можна вважати страшним сном для коня.

Більшу частину свого життя, 22 роки, Дружок прожив в одному з кінних клубів Херсона. «Коли вже з тварини фактично вижали всі сили, він став нікому не потрібен, - розповідає Інна Станішевська. – Дружка вирішили відпустити нібито на свободу – вивезли сюди на Кінбурн, але такого завершення життя можна тільки ворогам побажати».

Тож зараз у «Пелікані» взяли опіку над Дружком, вкладаючи у нього власні сили та фінансові ресурси. Ця історія – зі щасливим кінцем. На жаль, таких в Україні меншість. Вочевидь, свою роль відіграла зоозахисна діяльність Інни Станішевської. Опікуючись безпритульними тваринами у Києві, жінка не може закривати очі на жорстоке поводження з ними, де б не була.

До речі, у березні цього року відбулася щорічна Сесія Комісії ООН зі становища жінок, участь у якій брала й наша співрозмовниця (до роботи Сесії долучилася четверта незалежна розширена делегація українських жінок проєкту «Українські жінки в підтримку діяльності ООН»). У своєму виступі Інна Станішевська наголосила на взаємозалежності насилля над людьми і над тваринами: «Я не диференціюю насильство, тому що насилля до дітей, жінок та тварин – це абсолютне зло. Потрібно, щоб суспільство проявляло нетерпимість до насильства. Відомо, що насильство до тварин призводить до того, що людина проявляє насильство і до людини. Якщо насильство у нашій спільноті ми вважаємо прийнятним, то маємо усвідомити, що кількість злочинів щодо людей істотно зростатиме».

Озвучені тези давно зрозумілі у цивілізованих країнах. Та досі їх треба тлумачити в Україні. Якщо людина після багаторічної служби Дружка змогла просто вивезти свого начебто ж товариша та підопічного на пів острів, на поталу хижакам, чи можна розраховувати на підтримку та співчуття від неї до інших членів суспільства?

Нам бракує гуманності до тварин. Досить часто під цим терміном, як декому здається,  розуміють якісь дивні ідеї групи активних зоозахисників. І це лише ускладнює наш шлях розвитку до людяного суспільства. Бо хіба робота притравочних станцій для тварин, потурання фотосесіям з павичами чи крокодилами, утримання звірів у жахливих умовах і навіть викидання на вулицю своїх колись домашніх улюбленців – повинні мати місце у розвиненому та безпечному суспільстві?