Людина, яка зберегла собор

— Гончар належав до тих небагатьох, для кого література була формою існування в світі, сенс і мета його життя. Він випрацьовував свої твори, як ластівка ліпить гніздо. Вибудовував щонайменшу деталь. Колись влучно казали наші літописці про великих будівничих соборів: «Измечтал всею хитростию». Про ці слова згадуєш над сторінками гончарової прози. Проза має бути поетична. Це його вислів. Він відчував звучання кожного свого твору так само, як композитор, який тримає в пам’яті сотні тисяч звукових комбінацій. Якщо ви в його романі зміните найменше, найнезначніше слово «мовби» на «ніщо», він помітить, — пригадував Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ. — Виходив і виїздив усі південні степи. Ночував з чабанами, їв куліш під зорями, зустрічав світанки у плавнях (поки вони ще були) і на азовських косах; бачив, як прокладають канали через степ, і простежував, як прокладаються канали взаєморозуміння поміж людьми; почув тисячі історій, познайомився з тисячами людей найгероїчнішої, найхимернішої долі. Деякі його твори звучать як почуте (оповідання «Пороги», «Жайворонок»). Але як тяжко помиляються ті, хто вважає, що досить переказати почуту десь історію, дати опис того чи іншого факту — і вже є твір. В основі справжньої творчості завжди лежала уява. Життя дає матеріал, засоби, барви, а вже художник вибудовує з цього свій мистецький світ, свій космос, свій універсум, і чим він простіший — чим прекрасніший, чим більш правдивий — тим більше ми віримо художникові і охоче йдемо за ним. Таким художником був Гончар.

СИСТЕМА НАМАГАЛАСЯ ПРИРУЧИТИ ПИСЬМЕННИКА

На перший погляд, ніяких перешкод Олесю Терентійовичу не чинили. Навіть вважали письменником державно-урядового значення. Влада дійсно підтримувала Гончара: його називали класиком сучасності, його твори входили до шкільної програми; він був громадським діячем, депутатом Верховної Ради, членом ЦК КПРС, академіком АН УРСР, мав масу відзнак (премії, ордени та медалі). Але уважно почитайте його романи, повісті, новели, оповідання, якими зачитувалися мільйони людей — у них ви ніде не знайдете вихваляння тоталітарної системи. В останні роки свого життя Гончар не тільки писав нове, але й багато часу приділяв відновленню авторської редакції тих романів, які видавалися за радянських часів — це і хрестоматійні «Прапороносці», і «Тронка», і «Людина і зброя», — виправляючи цензурні втручання. Якщо порівняти варіанти хоча б знаменитого «Собору», то читачі побачать, як сильно різняться авторська та цензорська інтерпретації. Заступник голови комісії з творчої спадщини письменника Анатолій ПОГРІБНИЙ, автор книги «Олесь Гончар. Нарис творчості» зізнався, що вважав себе добре обізнаним з творчістю майстра. Але щоденники Олеся Терентійовича, які той вів упродовж всього життя, освітили особистість майстра з незнаних досі сторiн. У щоденниках письменник розкриває всю душу.

— Це буде унікальна, невідома широкому загалу книга (десятки блокнотів, кілька томів потенційного видання) Олеся Гончара. Вона матиме не менше значення і цінність, ніж славнозвісний щоденник Олександра Довженка, — вважає Погрібний. — Спадщина письменника величезна. Берегиня рукописів та архіву — дружина письменника Валентина Данилівна. Вона невеликими дозами готує матеріали до друку. Фрагменти виходили в журналах, а нариси воєнного періоду вже видані окремою книгою під назвою «Катарсис». У щоденниках останніх років його життя згадуються конкретні особи, і тому, з етичних міркувань, вони поки не надруковані. Зараз Iнститутом літератури підготовлено академічне видання творів О. Гончара. Вже вийшов перший том.

За життя Олеся Терентійовича вважали класиком української сучасної літератури. Це і правда, і велике перебільшення. На мій погляд, система в будь- який спосіб намагалася приручити письменника, але їй все одно не вдалося це зробити. Радянські можновладці добре розуміли, що Гончар — людина масштабного таланту. Його і голубили, і одночасно намагались цькувати, протиставляючи Рильському, Яновському, Смілянському, яких вважали націоналістами. Безперечно, творчість Гончара припала на радянський час. Він — його вихованець, і завжди був патріотично настроєною людиною. У партію вступав на фронті перед боєм. Дуже боляче переживав метаморфози комуністичного руху, коли слова не сходилися з ділами. До речі, перший твір, де Гончар невдячно говорить про радянську систему — «Щоб світився вогник» — написаний ще у 1954 році. У повісті він підняв питання про бацилу бездуховності, споживацтва, яке підточувало наше суспільство. Назвав його «духовним браконьєрством». І це у сталінський період! Цей твір можна назвати містком до його уславленого роману «Собор», де письменник аналізує явище бездуховності, яка захопила всю країну.

«Бережіть собори ваших душ», — говорить один з персонажів роману «Собор», і ця думка пронизує весь твір письменника. У ньому вперше в українській літературі сильно прозвучала екологічна тема — йшлося, зокрема, про затоплений Великий Луг, про сморід «на всю Україну» Каховського моря, про отруйні дими над містом. У романі автор змушує читачів замислитись над значенням духовних начал у людському житті, про ціну краси, про гуманне ставлення до природи, нашої історії та культури. Гончар розпочав тему «екології культури», мови, духовних цінностей і нашої пам’яті. «Собор» був опублікований 1968 року і майже одразу оп еративно вилучений з бібліотек; його громили у пресі, у колективних листах трудящих. «Всенародний» осуд «ідейно хибного» роману імітувався за всіма правилами тодішніх ідеологічних схем. Почалися довгі роки замовчування твору. А сьогодні «Собор» вважається хрестоматійним і вивчається у школі.

«Роман «Собор» — один із найдорожчих моїх творів, — писав Гончар. — Мені хотілося сказати слово на захист того, що було створено героїчним генієм народу. Було бажання також сказати і про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар’єризм, зневага до культурних надбань, ігнорування народної моралі».

Час все розставив на свої місця. Критики тепер пишуть, що поліфонія «Собору» містить філософські та моральні, історичні й екологічні мотиви. Тут все поєднано, зіставлено між собою: мить і вічність, піщинка і космос, люди і природа. Світ, що не визнає краси, заперечує її, приречений на зубожіння і виродження. А образ безсмертного козацького храму уособлює «дух обжитості планети, згоди, гармонійності буття; дух, якому належить об’єднати людство, охопити все суще на землі».

«З ОДНАКОВИМ СПРИТОМ ТРИМАВ РУЧКУ І ЛОПАТУ»

— З Гончаром я познайомився у Харкові у 1934 році. Ми разом навчалися у технікумі журналістики ім. Островського, — розповідає Яків ОКСЮТА. — Виявилося, що ми майже земляки, бо наші села всього за 12 км одне від другого. Жили в гуртожитку у кімнаті, де мешкало 20 чоловік. Олесь виділявся серед студентів неймовірним потягом до знань. Ще до вступу у технікум Олесь був спецкором районної газети «Розгорнутим фронтом», багато писав і друкувався у різних перiодичних виданнях. Вечорами засиджувався у бібліотеці. Там писав роман про Сковороду, підготував наукову працю про поему «Мойсей» Франка. Його курсова була присвячена стилістиці Михайла Коцюбинського. Перша повість «Стокозове поле» — про Голодомор 1933 року. До речі, Гончар сам вижив в ту лиху годину лише тому, що брат його однокласника — Олесь Юренко — був секретарем редакції «Розгорнутим фронтом» і взяв його на роботу. Невеличкий пайок врятував від голодної смерті. З Юренком Гончар дружив усе життя.

Після закінчення технікуму Олесь працював в обласній газеті «Ленінська зміна» у Харкові. Згодом поступив на філологічний факультет Харківського університету. На третьому курсі його застала Велика Вітчизняна війна. З перших днів Олесь Терентійович пішов на фронт. У «Катарсисі» — щоденнику воєнних літ — він описує свої поневіряння. Були жорстокі бої, і їх студентський батальйон потрапив у полон. На Холодній горі вони вмирали у неволі. Гончару пощастило, що його не розстріляли, а відправили на Полтавщину збирати врожай. Там Олесю вдалося втекти до партизанів. Невдовзі він став бійцем мінометної дивізії і в її рядах воював до перемоги. Почав війну солдатом, а закінчив сержантом. Мав нагороди за відвагу...

Ми знову зустрілися вже після війни. Я прочитав у журналі «Новый мир» переклад першої частини його «Прапороносців» — «Альпи» і написав листа до Спілки письменників, розшукуючи Олеся. Невдовзі ми зустрілися. З того часу не губили один одного. Я тоді працював у «Військовій газеті», писав про його однополчан, які жили в Білій Церкві.

— Олесь Терентійович був середній на зріст, міцної, але гармонійної статури. У нього таке ласкаве обличчя, що йому завжди всміхалися діти й чоловіки, а жінки задивлялися на нього, як зачаровані. Руки в нього вправні, з однаковим спритом тримали вони ручку, коли він писав, і лопату, коли копав землю в саду. Це руки вмілі, роботящі, і коли під час засідань бачив їх покладені на стіл, то дивувався — як можуть вони витримувати в бездіяльності бодай годину, — таким запам’ятався Гончар Павлу Загребельному. — Вiн був надзвичайно стриманий у рухах. Тільки іноді під час ходьби зненацька махав рукою так, наче хотів недбало відкинути її від себе, або ж ішов собі, поджунюючи ногами, і тільки можна було здогадуватися про те внутрішнє кипіння пристрастей, яке завжди переповнювало його і вихоплювалось розбурханим океаном на сторінки книг.

Одягався завжди чепурно й зі смаком. Ця звичка властива йому ще з студентства, а тоді були досить тяжкі повоєнні роки, і про одяг ніхто, здається, не дбав. Але я пам’ятаю його темно-синій, гарно пошитий костюм, завжди начищені черевики, хоч тоді я ще й не знав, що в тих черевиках він щодня відмірює зо два десятки кілометрів, ходячи на заняття до університету через Дніпро зi своєї далекої Ломівки.

У кабінеті — книжки, книжки, книжки. Кілька невеликих картин Васильківського, срібний чайничок — дарунок дружини Валі, дерев’яні статуетки з острова Балі, гуцульська бартка. Жодних дрібничок і цяцьок, у яких, буває, кохаються люди мистецтва. Стриманість і простота.

У щоденному побуті він був великодушний і наївний, як вольтерівський Кандід. У своїй гостинності по-дитячому беззахисний. Вдома у нього завжди товклися якісь люди, гортали книжки, курили, їли, пили, просторікували. Нікому не було діла, коли письменник працює. А він сам ніколи не втрачав терпіння і ждав нагоди, щоб утекти з Києва кудись далеко на південь, у степи, сховатись на місяць-два, поїздити, пописати просто в машині.

Один академік вирахував людську спроможність до читання. Вийшло, що за життя людина може прочитати близько п’яти тисяч книжок. Гончара такі обрахунки не обходили. Він встигав перечитувати неймовірну кількість книжок, журналів, рукописів. Він завжди був оточений цілими торосами, складеними з нових книжок. Він намагався познайомитися з свіжими публікаціями українських видавництв, повз його увагу не проходив жодний новий талант, він прекрасно знав сучасну російську й зарубіжну літературу. Для нього читання — теж праця, теж обов’язок, бо справжній письменник повинен знати, що діється в літературі вдома, і в друзів, і в цілому світі. Інакше то не письменник, а затурканий писар…

СЕРЕД ГОЛОДУЮЧИХ БУЛА ОНУКА ОЛЕСЯ ТЕРЕНТІЙОВИЧА

Спілку письменників України Олесь Гончар очолив, коли йому було трохи за сорок років, і вважався наймолодшим керівником. Він, Тичина і Майборода стали першими лауреатами Шевченківської премії — найвищої нагороди країни. Але говорити, що влада «приручила» Гончара, не можна. Навпаки, він з роками все більше віддалявся, вступаючи у протиборство із системою. Наприклад, в оповіданні «Двоє в ночі», де йдеться про бесіду Довженка зі Сталіним, письменник показав духовну вищість режисера над тираном. І це була його громадянська позиція.

— Свою істинно національну українську патріотичну сутність Олесь Терентійович виявив у період перебудови. Він повірив, що зрушення дійсно відбудуться, — розповідає Анатолій Погрібний. — Гончар став духовним лідером України. Його вихід з партії — не жест, а свідомий протест проти комуністiв. Холодний жовтень 1990 року. На київському Майдані голодують студенти. Гончар хворий, але вирішив піти до страйкуючих і попросив мене його супроводжувати. Він говорив, що якби був молодшим, то лишився б з цими хлопцями та дівчатами, і що молодь бореться за праве діло. Ми довго ходили по наметовому містечку. Олеся Терентійовича одразу впізнали, обступили, довго розмовляли, навіть брали автографи на пам’ять. Він дав інтерв’ю представникам ЗМІ, називав студентів героями. До речі, серед голодуючих була і його онука Леся. Гончар був дуже схвильований, і після того походу прийшлося навіть везти письменника у лікарню. А ранком він мені подзвонив і повідомив, що написав заяву про вихід з лав КПРС і передав її у газети для оприлюднення. Останньою краплею для нього стала телетрансляція сесії ВР, коли один з депутатів цинічно заявив: «Хай голодують, нам більше залишиться!» Гончар сказав, що не хоче мати нічого спільного з такими партійцями — з цієї хвилини у них різні шляхи.

Олесь Гончар багатьом людям запам’ятався завжди усміхненим. Про особливу гончарову усмішку сказано дуже багато. Сам Олесь Терентійович казав, що «в усмішці вся суть людини — це частка її душі, її вияв, її світло». Режисер Микола Мащенко присвятив їй цілий фільм. Гончар мав дар слухати і заохочувати до щирої розмови. Пережив три інфаркти. Помер 14 липня 1995 року. У день поховання ішов дощ, але люди, незважаючи на негоду, стояли у довгій черзі, аби попрощатися з видатним письменником. Поки йшла панахида, здавалося, що небо над Байковим кладовищем розломилося — така страшна була злива. Старі люди говорять, що це знак — так Господь проводжає особистостей. Природа наче плаче, і тому є надія, що политі рясним дощем зерна добра обов’язково дадуть гарні сходи.

У 1997 році в пам’ять про письменника була заснована премія ім. Олеся Гончара. Першими лауреатами стали Софія Майданська та Богдан Бойко. Є ще премія його імені німецько-українська — для молодих авторів (до 30 років). Сьогодні вже вчетверте журі назве переможців.