«Ми – не підпільна організація. Ми – нація. Ми все ж таки – нація!»

Для Луцька Кость Шишко давно став одним із його символів. Пам’ятник, як стверджувала місцева влада, «Луцькому інтелігенту» в скверику в центрі міста сприймають як пам’ятник Шишку, навіть зважаючи на те, що це, на жаль, не дуже вдала робота скульптора. Є певна зовнішня схожість, і хоч більше нічого, але символічно, на мою думку, те, що, бодай у такий спосіб, Шишко все ж повернувся до людей. Найголовніше ж, що повертається своїми віршами, малюнками, своєю творчістю.

Якби не карантин, день 80-річчя від дня його народження був би відзначений — навіть не широко, а просто був би відзначений. Мистецтвознавець, завідувачка Художнього музею Зоя НАВРОЦЬКА повідомила, що мав відбутися захід до ювілею Шишка, який готували разом з Музеєм сучасного українського мистецтва (музеєм Корсаків). Його хочуть провести після карантину. А наразі Художній музей на своїй сторінці опублікував про це повідомлення: «24 травня Художній музей відзначає ювілейну дату — 80-річчя від дня народження Костянтина Шишка (1940 — 2002), блискучого поета, перекладача, автора цікавого художнього доробку. Нині важко уявити мистецьке життя Луцька другої половини ХХ століття без цієї яскравої, обдарованої талантами людини енциклопедичних знань, масштабного творчого потенціалу і драматичної особистої долі. Фаховий поступ Костянтина Шишка було призупинено вироком компартійної системи, яка не вибачала українцям національно-патріотичних переконань. Відкинутий на узбіччя літературних процесів Кость Шишко все ж таки залишився відданим особистому вибору, не поступившись принципам ані в творчості, ані в світоглядних позиціях. Художній музей продовжує невтомно досліджувати творчий доробок Костя Шишка та біографію. Фонд, який започатковано в запасниках Волинського краєзнавчого музею, постійно поповнюється новими знахідками. Нині на огляд глядачів представляємо нові надходження: надзвичайно цінні фото, рукописи, графічні твори, які для науковців-дослідників є надзвичайно цінними артефактами. Висловлюємо щиру вдячність усім, хто сприяє нам у цій роботі: Євгену Ходаківському, Сергію Корсаю, Мирону Нестерчуку, Леоніду Сахнюку».

«Живу, хоч жити не дають!» — так писав Шишко вже в час своїх гонінь. Переломним у його житті став 1965 рік, коли в Луцьку відбувся процес над шістдесятниками Іващенком та Морозом. Кость Шишко проходив свідком, бо був членом літературного гуртка, на якому поширювали поезії шістдесятників, вели, зрозуміло, і «не ті розмови». Шишко пише поему «Дума про матір», яку закінчує словами «Ми — не підпільна організація. Ми — нація. Ми — все ж таки — нація!». На той час він працює в обкомі комсомолу, займається творчою молоддю. З роботи його звільняють з вовчим квитком. «Йому не давали працювати ні в кочегарці, ні навіть вантажником. Повсюди за ним слідкувало недремне око, його дуже швидко звільняли, відпихаючи на маргінес життя, — пригадує Зоя Навроцька, яка багато років знала Костя Шишка. — Цю ситуацію, в якій він опинився, сам Костянтин описував просто: «Мене накрили покришкою». Це він відобразив і на своїй картині, на якій зображена рука, що кидає маленького чоловічка в м’ясорубку. «Найбільшим жахом для нього був жах нереалізованості, — продовжує Зоя Навроцька. — Людина, яка постраждала за Україну, українську ідею, він і досі до кінця не реабілітований. Він сам казав, що його ситуація якась половинчата. Його не посадили в тюрму, не відправили в табір, через що над ним не було ореолу страждальця за дисидентство. Але він був покараний не менше, йому просто перекреслили все життя».

Тривалий час твори Шишка розповсюджувалися самвидавом. «З одного боку, він дуже популярний у читачів, а з другого — він потребував і професійного визнання, від письменників», — каже Зоя Навроцька. Визнання, якого не дочекався... Анатолій Якубюк, який упорядкував збірку Шишка «Пісня дощу» з неопублікованого, зазначав, що не так влада, як людська заздрість «пишучої братії» сприяла замовчуванню поезій Шишка. Та історія його життя — це ще й історії людей, які були в його житті. Той же Якубюк сприяв зустрічі Шишка з Борисом Клімчуком, головою Волинської ОДА, з допомогою якого видали збірку поезій. Той же Клімчук оцінив і сприяв виданню збірки, як сприяв створенню Музею волинської ікони, реставрації приміщення Художнього музею, створенню музеїв Стравінського та Липинського... Шишка звільняли з роботи скрізь, але хтось же знову його брав на роботу, а перед виходом на пенсію прийняв у будинок «Просвіти» художником-оформлювачем Юрій Войнаровський. Газети друкували його твори. Навіть після його смерті друзі-художники зібрали кошти і зробили на його могилі стильний пам’ятник.

Шкода, що пам’ятник луцькому інтелігенту не зміг зробити відомий художник Микола Кумановський, який дружив із Шишком. «Назва знаменитої серії робіт Кумановського «Умовні українці» — вона ж також взята з тексту Шишка», — каже Зоя Навроцька. Мистецтвознавець Олена Романюк розказує, що бачила і проєкт пам’ятника Шишку, створений Кумановським. Він мав бути не з чашкою кави, як нині «луцький інтелігент», а сидів би на лавці, щось би писав у блокноті, поряд розкидані аркуші, ніякими словами не передати того, що мало б бути зображено. «Але це був би пам’ятник великого художника великому поету», — вважає Олена Романюк.

«Дивовижний поет і художник Кость Шишко, автор-новатор, який започаткував новий жанр візуальної поезії — «писанки», вірш вмонтований у контур писанки.

«Я знов порожній ніби мушля і знову подорожній і знову мушу вірш як подорожник накладать на душу», — хай цією цитатою Ірини Констанкевич, народного депутата країни, про Костя Шишка залишиться в нашій пам’яті ця непересічна людина.

ДОВІДКА «Дня»

Костянтин Тимофійович Шишко — відома особистість мистецького життя Луцька другої половини ХХ століття. Волинянин з діда-прадіда, він народився в селі Обенижі на Турійщині 24 травня 1940 року. Від 1944 року і аж до останніх днів мешкав у Луцьку.

В 1957 році успішно закінчив середню школу №2 (у 2010 році біля школи було закладено сквер його імені). Під час навчання в старших класах активно відвідував художню студію при Палаці піонерів. Педагогічний талант Сензюка Петра Костянтиновича — керівника студії, та його авторитет художника-професіонала справили значний вплив на формування творчої особистості Костя Шишка, великою мірою визначивши розвиток його естетичних смаків.

В 1957 році Кость Шишко робить спробу вступити до Львівського університету на факультет журналістики. Набраних балів не вистачило для зарахування у студенти, але історико-філологічний факультет Луцького інституту охоче прийняв молодого інтелектуала до себе. «Роки, проведені на студентській лаві, були найщасливішими моментами мого життя», — згадував пізніше поет. Цікаві друзі-студенти, блискучі педагоги (Валентин Мороз, Дмитро Іващенко, Володимир Покальчук) — все стимулювало до самореалізації, експериментування на ниві літератури та мистецтва, до формування амбітних планів та їхніх перших звершень. Закінчуючи у1962 році інститут, Кость уже був високофаховим філологом і відмінним знавцем історії, а ще талановитим художником-початківцем...

В 1965 році під час гучної судової справи, яка була сфабрикована органами проти викладачів педагогічного інституту — Дмитра Іващенка та Валентина Мороза за звинуваченням у державній зраді, спочатку проходив як свідок, а потім — як підозрюваний. Отримавши «вовчий квиток», двадцятип’ятирічний поет зі статусом «дисидент — недисидент», «засуджений-незасуджений» прожив майже три десятки літ..

Заробляючи на хліб насушний випадковими заробітками, «головним чином» художньо-оформлювальними роботами, він продовжував удосконалення фахового та інтелектуального рівня, багато читав, писав поезію, займався перекладами із іспанської та російської .До широкого читача доносив свої твори шляхом самвидаву, друкуючи їх на власній друкарській машинці, а найчастіше — декламуючи вірші в найрізноманітніших осередках.

Похований в Луцьку, помер, не маючи ні дружини, ні дітей, ні родини, хоронили друзі.

ТВОРИ: «Епупея» (1993), «Сльоза олії золота» (1997), «Сивий бард осінньої печалі» (1997), «Сонети» (1997), «Вибрані вірші», «Пісня дощу» (2001), «Писанки» (2010).