Мистецтво надії

Зіновій Толкачов, Михайло Вайнштейн, Люба Рапопорт, Ада Рибачук і Володимир Мельниченко — колись твори цих митців можна було побачити хіба що на неофіційних виставках-квартирниках. Тепер, коли немає Радянського Союзу і «єдино правильного» погляду на мистецтво, загал відкриває цих майстрів. На виставці у музеї Тараса Шевченка представили роботи друзів Центру юдаїки Києво-Могилянської академії і видавництва «Дух і Літера». Ці митці досліджують різні трагічні теми: як-то Голокост чи розстріли на майдані Незалежності, але в їхніх роботах завжди є надія і віра у перемогу життя.

Експозиція починається з робіт 1950—1970-х років. Пронизує поглядом хлопчик єврейського гетто з картини Михайла Вайнштейна. Спостерігають за людьми «Старці» — скульптури Якова Ражби. Поряд, контрастом, світлий живопис Галини Григор’євої: купаються дівчата, доспіли яблука, і все це намальовано так легко, наче з повітря створено. Емоційна напруга — у літографіях Ади Рибачук і Володимира Мельниченка з серії «Пам’ять». І наче зі снів чи спогадів — нічний Київ на пейзажі Люби Рапопорт.

Подорожуємо у часі далі — у наступному залі більшість робіт створено наприкінці ХХ століття. «Тут підіймається тема зламу, деструкції, — пояснює один з організаторів виставки «Київська колекція» Пінхас (Павло) Фішель. — Так, Віктор Гукайло зображує світ з містечками та синагогами, який щез, лишився у пам’яті — тільки якісь його уламки існують наяву. А картина Олександра Ройтбурда «Різанина на Хіосі» пов’язана з подіями Революції Гідності. Це — реакція на руйнування, що відбувається навколо. Але водночас постає питання, як справлятися з деструкцією. І Борис Єгіазарян у своїх творах намагається відродити зламаний світ». Років двісті тому турки вирізали десятки тисяч мешканців острова Хіос, бо ті підтримали борців за незалежність Греції. На картині Олександра Ройтбурда «Різанина на Хіосі» — дві згорьовані жінки сумують за невинно загиблими усіх часів. І поряд впадає в очі картина «Повня» Бориса Єгіазаряна. Дівчинка-місяць грає на сопілці — мабуть, колискову, і цей образ заспокоює і відвертає від потрясінь.

У наступному залі майже немає творів «Київської колекції». В основному тут речі з постійної експозиції музею Тараса Шевченка, це — документи й твори, пов’язані з темою Кирило-Мефодіївського братства. Ланка, що зв’язує частини виставки єврейського мистецтва і водночас перегукується з музейними реліквіями, це — невеликі скульптури письменників, які створила Луїза Черешкевич. Роботи цієї авторки є і в сусідньому, останньому залі виставки. Поважна сімейна пара, дама з собачкою — вони, здається, разом із публікою розглядають картини. «Серце» виставки — саме поряд з цими скульптурами, це живописний цикл «Стіна» Матвія Вайсберга, присвячений подіям Революції Гідності. Сизий дим, чорні силуети і червоні спалахи — тут і страх, і відчай, і надія.

«Найскладніше запитання — чи існує єврейське мистецтво взагалі. Всі ці виставки — по суті, експеримент з метою знайти відповідь. І, гадаю, доки ми намагаємося це з’ясувати, єврейське мистецтво є», — розмірковує Пінхас Фішель. На виставці у музеї Тараса Шевченка показали тільки малу частину робіт, які представляють єврейську тему в українських художників. Центр юдаїки Києво-Могилянської академії створив великий онлайн-музей, де є сотні творів близько 20 авторів. «У деяких з цих майстрів є юдейська тема, у деяких — немає, але все це — великі художники, — переконаний директор Центру юдаїки Києво-Могилянської академії, головний редактор видавництва «Дух і Літера» Леонід Фінберг. — Всі ці майстри — світлі талановиті люди, які не виконували ідеологічних замовлень влади у радянські часи. Сьогодні ми знаємо цих художників більше, але їм все одно не вистачає нашої уваги».

Тож є багато приводів подивитися виставку «Київська колекція» — вона триває у Національному музеї Тараса Шевченка до 4 жовтня.