Про Полковника

Зроблений він за типовими жанровими лекалами: кілька слів від сучасника героя в ракурсі телевізійного інтерв’ю — архівна зйомка тренування або замальовка атмосфери відповідних років з закадровим коментарем — кадр з самим героєм — фрагмент матчу. Автори знімали в Україні, Росії, Франції, знайшли як тих, хто грав під керівництвом Валерія Васильйовича, так і його суперників у полі й поза ним. Це ряд воістину легендарних персон: Мішель Платіні, Андрій Шевченко, Олег Блохін, Ігор Бєланов, Йожеф Сабо, Сергій Ребров, Карло Анчелотті (нині тренер мюнхенської «Баварії»), Бернар Ліонс (тренер «Сент-Етьєна»).

Заради урізноманітнення візуального ряду режисер вводить постать віолончеліста, який грає соло на полі стадіону «Динамо» імені Лобановського і має, вочевидь, символізувати рівним чином обраність і самотність майстра, але не дуже вкладається ані в ритм, ані в образний ряд картини. Відповідно, нав’язливо-тягучі віолончельні композиції (при тому, що сама по собі це видатна класична музика) — байдуже, в сумних чи переможних епізодах — як мінімум заважають, а інколи й дратують.

А втім, підзаголовком проекту могла би стати сентенція в дусі Вуді Аллена: «все, що ви хотіли знати про Лобановського, але не знали, де запитати». Авторам вдалося розповісти про найвидатнішого футбольного тренера України й загалом імперії дійсно багато нового. Наприклад, про те, що він в обов’язковому порядку водив гравців у театри в Росії і в Україні — так, що вони знали всіх акторів та балерин поіменно (до речі, його метод тренування називали Системою — як у Станіславського). Про виснажливі бюрократичні війни, в які він був втягнений мимоволі. Про його вельми непростий характер. Про радянську систему заохочень гравців — які, згідно зі збоченою партійною ідеологією, грали у футбол в якості непрофесіоналів, тож отримували гонорари «Волгами», шапками для дружин, дефіцитними продуктами тощо. І ще чимало іншого.

Азаров зробив те, що в Україні мали би зробити давно — зняв наскільки можливо детальний фільм про Полковника, як Лобановського шанобливо називали на Заході.

Так, це невелике, але необхідне кіно. Такий собі парадний портрет, фільм-музей, фільм-виставка, в якого завжди будуть глядачі — доти, доки існуватиме український футбол.