Сестричка Джонні і братик Майкл

Спершу ми думали, що Джонні — це хлопчик. А це виявилася трирічна блондинка — мила і привітна, і навіть трішки кокетлива, як справжня донька Єви. Крім неї, в цій сім’ї є ще двоє діток: дворічний Владислав і загальний улюбленець (бо найменший!) Майкл, якому тільки рік і два місяці.

Однак перш ніж зачудуватися іменами і запитати в глави сімейства, звідки, перефразовуючи класика, в поліського хлопця «американская грусть», ми мали трохи отямитися від першого знайомства з будинком, в якому живе ця сім’я. Уявіть собі глибоке волинське Полісся, найвіддаленіше село Маневицького району, про яке в окрузі ходить чи то бувальщина, чи то легенда: наче був у Бережниці дідусь, який 90 літ прожив і поїзда не бачив. Цю легенду згадують, коли хочуть підкреслити віддаленість села від цивілізації. Світло в Бережниці з’явилося аж 1988-го, а дорогу сюди проклали тільки вісім років тому. Село стало заручником військового полігону, через близькість до якого його то виселяли в Бессарабію (ще 1940 року), то визнавали неперспективним. Однак урятувала Бережницю, певно, споконвічна багатодітність, бо мешкає тут дружна громада християн євангельської віри (в просторіччі — п’ятидесятники), які народжують стільки, скільки Бог дає, і яких навіть бомбами, що рвалися за кілька кілометрів за Стоходом на полігоні, не можна було позбавити рідної землі.

Отож уявіть собі поліську глибинку, ряди старих баняків на кілочках, в яких за традицією готують їжу на багатодітну сімейку, готують, звичайно ж, у печах, де і хліб випікають. І ви зрозумієте наші почуття, коли на околиці села, майже під лісом, ми зупинилися перед новим будинком. Узагалі, після того, «як настала Україна», в Бережниці майже біля кожної старої хати, наче гриби після дощу, почали виростати нові будівлі. Проте ця — без звичних хлівів із хлівчиками — вирізнялася сучасним дизайном, і навіть недокінчений паркан із каміння не псував вигляду, а тільки свідчив, яким солідним буде подвір’я після повного завершення робіт.

Усередині в просторому холі, встеленому килимами, дотлівали останні поліна в каміні. Простора кухня, яка наче зійшла з рекламних проспектів, сучасні європейські меблі у спальнях. Дорога плитка на грубці в холі, стеля, яка коштує чималих грошей. Ванна з гарячою і холодною водою: воду зі свердловини качає економний німецький насос. Продумане планування — можна потрапити просто з будинку в гараж, де стоїть сьогодні «Опель-Омега». І навіть іграшки в цьому домі виявилися не простими, а німецькими!

Здається, що українськими в цій оселі є тільки господарі... Проте господиня Ольга — білоруска і навіть досі громадянка Білорусі: щоб прийняти громадянство України, треба звертатися в посольство, платити долари... А нащо, коли можна жити й так. Господар, 28-річний Валерій Смітюх, зустрів непроханих гостей не те що непривітно, а трохи насторожено. Однак і в дім пустив, і розповів, чого коштувало йому це миле гніздечко для родини. А коштувало воно тільки великої праці. Як каже сам Валерій, «на державну машину не заробив...». Шість років виїздив бригадиром на «шабашки» в Росію, Польщу та Німеччину. Володіючи всіма будівельними спеціальностями, здавали хлопці з Полісся об’єкти від нуля і до повного завершення робіт. Зате нині п’ятеро братів Смітюхів (а всього у віруючій родині дев’ятеро дітей) побудувалися в Бережниці на одній вулиці.

Свій дім Валерій набачив у книжках, але проект значно переробив. Будинок ззовні компактний, і водночас місця багато. На другому поверсі теж із чотири-п’ять кімнат. Із хазяйства в Смітюхів тільки кілька курок. Як живуть? Городина — з городу, а решта — з базару. Тепер аби гроші...

З нещільно зачинених дверей спальні виглянуло симпатичне личко. За мить Джонні зручно вмостилася у тата на плечах. Владислав — у мами на руках, а Майкл осідлав велику німецьку машину, з якої невдовзі благополучно і впав, і навколо нього забігали всі домашні. Видно, що діток у родині люблять. Але ж звідки такі незвичні для Полісся імена?

— Так назвав, щоб не плуталися між іншими, щоб можна було вирізнити, — каже Валерій. — Для Джонні ім’я придумав сам іще до її народження. Сподобалося...

— У сусідньому селі дівчинку Росою записали, — додає секретар Троянівської сільської ради Ольга Федорівна Хилюк.

І ми так розуміємо, що мексиканські серіали міцно вкоренилися вже й на поліській землі... Але що стосується сім’ї Смітюхів, то серіали тут, певно, ні до чого: телевізора вони не дивляться, газет не читають, у клуб не ходять, а ходять у молитовний дім. Працюючи в Європі, бачив господар, як люди живуть, — звідти, дозволю собі припустити таку думку, й задум європейського побуту, й імена дітей.

Що ж, не та тепер Бережниця, Стохід-річка не та! Однак, розвертаючись біля будинку Смітюхів, наші «Жигулі» мало не загрузли в глибокому піску. Ні, все-таки тут навіть не штат Невада, з його пісками, не Америка і не Європа. Це все-таки Полісся. Проте цілком можливо, що живуть тут майбутні американці і європейці...