Варшава — Париж — Київ

Літературний Інститут — це видавництво, засноване 1946 року в Римі, а з 1947-го перебуває у Мезон-Лаффітт поблизу Парижа. Це одна з найвизначніших польських установ у еміграції, що видає твори польських письменників, роботи з політології, документи, публіцистику. Йому також належить видання головного журналу польської еміграції, культурно-політичного щомісячника Kultura, понад 50 років редагованого Єжи Ґедройцем. Ідеї, вперто й систематично пропаговані у часописі, відіграли історичну роль у формуванні світогляду й настроїв значної частини польської еміграції та розуміння західноєвропейською інтелігенцією проблем Центральної та Східної Європи. З самого початку Ґедройц пропонував відмовитися від будь-яких претензій, пішовши на компроміси в ім’я добросусідських стосунків. У своєму журналі він створив концепцію співпраці представників польської, української, російської, білоруської, литовської еміграції як прообразу майбутнього діалогу визволених від тоталітаризму народів. Систему вартостей, створену Ґедройцем, перейняла польська «Солідарність». Його вважають духовним наставником руху, програма якого складалася з ідей «Культури». Як зазначив Богдан Осадчук, «це одинокий випадок в історії, коли ідея, випрацювана в еміграції, перемістилась на батьківщину, пустила коріння, проросла, і новопосталі уряди прийняли та реалізували її». Справді, людина, що десятки років перебувала у еміграції, своєю діяльністю визначально вплинула на зміну суспільно-політичного ладу Польщі — таке не вдалося навіть Герцену з його «Колоколом». «Історія навчає, що занепад Польщі завжди буде занепадом України, і навпаки…» (Є. Ґедройц, «Євразія» №1, 1995). Єжи Ґедройц помер у 2000 році у віці 94-х років. Український тижневик «Наше слово», що видається в РП, видав спеціальний номер польською, присвячений легендарному редактору, в якому назвав його «великим прихильником української державності та польсько- українського порозуміння». Він прожив усе століття: всі його деформації, пекельні проломи, надії, відродження держав та встановлення історичної справедливості. Був однією з видатних особистостей ХХ століття. Коли Ґедройца не стало, Іван Дзюба у статті, присвяченій його пам’яті («ПІК», №35, 2000 рік), написав: «Польща втратила великого сина. Україна втратила великого друга».

Виставка «Літературний Інститут у Парижі. 1946 — 2001» проходить у рамках проекту «Київ у Варшаві. Варшава у Києві», здійснюваного за програмою Українсько-польського форуму. Акція є відповіддю на виставки «Святині Києва» та «Київ — місто Михайла Булгакова», які організував Музей історії Києва навесні та восени цього року. У відкритті експозиції взяли участь посол Польщі в Україні пан Марек Зюлковcький, Микола Жулинський, Мирослав Попович, Іван Драч, секретар Об’єднання українців у Польщі Петро Тима та багато інших людей, небайдужих до проблеми українсько-польського співробітництва. Атмосфера спілкування не потребувала перекладу — дві споріднені мови органічно переплелися, пестячи слух та створюючи невимушену ауру справжнього порозуміння. Особисто для мене це ще й стало щемливим доторком до культури однієї iз гілок свого національного походження.

Відкриття виставки було поєднано з презентацією книги Богдана Осадчука «Україна. Польща. Світ». Ця подія забрала набагато більше часу і уваги гостей. Книга складається з перекладів вибраних статей та репортажів, які протягом півстоліття з’являлися на сторінках легендарної «Культури». Оригінал книжки укладено під керівництвом культуролога Кшиштофа Чижевського та виданий у Польщі видавництвом «Поґраніче»; український переклад оприлюднив «Смолоскип», а укладачем виступила Валентина Гриник-Сутанiвська. Як зазначає сам автор, добірка була укладена без його участі, і він би зробив її трохи інакшою. Вступні слова до книги написали сам Єжи Ґедройц (за визнанням Осадчука, це «найцінніший голос», та, «здається, останній перед смертю»), польський поет, лауреат Нобелівської премії Чеслав Мілош, a прикрашується витягом з промови президента Польщі Александра Кваснєвського з нагоди нагородження пана Богдана престижною державною нагородою — орденом Білого Орла.

Постать Богдана Осадчука більш знана у Західній Європі та серед сусідів-поляків. Питомий українець, який ні на мить не відцурався свого походження (так, у відкритому листі до тогочасного президента Леха Валенси, що був надрукований варшавською «Жечпосполіта», називає Україну «моя країна»), прожив (і зараз мешкає) у Берліні, займаючись журналістикою. 30 років працював у дуже впливовій ліберальній швейцарській газеті Neue Z Я rchen Zeitung, яка налічує майже 230 років історії та виходить тричі на день. За одну з тамтих правдивих публікацій розлючений Хрущов вимагав у швейцарського посла звільнення журналіста, на що амбасадор відповів, що скоріше звільнять його (посла), ніж хорошого журналіста. До речі, був одним з тих, хто фіксував сумнозвісну хрущовську дипломатію: 12 жовтня 1960 року радянський лідер осоромився на весь світ у Блакитній залі пленарних засідань ООН, вистукуючи руками та черевиком по пюпітру лавки й замахуючись взуттям у бік головуючого Боланда… Постійно співпрацював з німецькою пресою, а з 1952 року дописує у «Культуру». У вступному слові до книги Єжи Ґедройц називає його «головним інформатором західної громадської думки про східноєвропейські справи». Чеслав Мілош пише, що «завдяки йому (Осадчуку. — Авт. ) та Ґедройцу Польща однією з перших європейських країн визнала незалежність України». Далі нобелівський лауреат зазначає: «Якби молодь по обидва боки кордону зрозуміла, що власне тут, на стикові двох мов і двох культур, чекає на неї багато завдань, від яких залежить доля цієї частини Європи, знайшли б ціль і стали від цього щасливими». Займався науковою роботою у Вільному університеті у Берліні, професор новітньої історії.

«Україна. Польща. Світ» містить 36 статей інформаційно-аналітичного характеру. Вражає точність характеристик та непомильність бачення наслідків досліджуваних процесів, адже автор не був, зі зрозумілих причин, на території Союзу та окупованої України. Охоплено період з 1952 по 2000 роки. Це одна з небагатьох книжок, від яких дійсно було важко відірватись — зразок європейської журналістики, об’єктивності, аналітичності та безмежного патріотизму віддаленого від дому українця. Мова та стилістика напрочуд проста й зрозуміла, водночас філігранно точна, а розважливий, поміркований тон народжується крізь призму постійного самопереживання явищ. «Милують око деякі відреставровані кам’яні будинки з багатими фасадами в центрі міста на тінистих алеях Печерська та нижньому Києві, на Подолі… Контрасти на кожному кроці та повсюди. Найгірше з наукою та культурою. Не тільки тому, що немає колишніх субсидій та дотацій, але навіть на видавництвах, які ледь зводять кінці з кінцями, висить великий податковий тягар. Цим користуються багаті видавництва з Росії, які завалюють книжками, газетами, журналами Київ...» Це з новітньої хроніки 1997 року (Kultura №7/8). Чи багато змінилося з того часу? А скільки мало б змінитися? Свою об’єктивність Б. Осадчук частково пояснює відсутністю «регіонального патріотизму», заміненого натомість «всеукраїнським». Наша держава перед ним завинила, виявивши принаймні невихованість, бо ж у чемному товаристві прийнято дякувати за добрі справи. В час, коли десятки нагород роздаються лише за особисту відданість, не знайшлося жодної, щоб відзначити відданість Україні.

Професор Богдан Осадчук розміняв вже дев’ятий десяток. Але прибув до Києва на презентацію своєї книги, повний сил та бадьорості. Необхідно зазначити, що з усієї «президії» найприємніше було дивитися саме на нього — позбавленого радянських комплексів, жвавого інтелігентного співрозмовника й неймовірного жартуна, що особливо розважав прекрасну стать. Є й майже містична подробиця, що ледь не перетворилася на фатальну. Справа в тому, що пан Богдан зовсім нещодавно мав летіти тим літаком до Цюріха, що потерпів жахливу катастрофу, але поміняв квитка та вилетів на дві години раніше… Україна ще раз побачила свого сина і друга.