За баночки з ікрою головний банкір Європи розплачувався на Бессарабці грошима за відрядження...

— Не треба знімати! — спробували зупинити мене продавщиці.
— Нічого, нехай фотографує, він — мій друг, — заспокоїв їх синьйор Антоніо Коста, заговоривши російською з легким акцентом, який видавав те, що він італієць, і для переконливості взяв мене за руку і наблизив до себе.
Російську мову генеральний секретар ЄБРР вивчив, коли більше двадцяти років тому після закінчення школи він, так само, як і діти італійських комуністів, приїхав вчитися до Московського Державного Університету. Син маршала італійської армії (до речі, його батько, якому 95 років, і мати, якій 87, — живі), провчившись два роки, поїхав продовжувати навчання до Каліфорнійського університету в Берклі, де традиційно вчиться ліберально-демократична еліта. Потім він знов приїхав до Москви, де викладав математику. Його кращими друзями були Олег і Іван... Перший помер від раку, інший загинув в катастрофі на кораблі.
— Звідки ви дізналися, що я буду тут? — обережно поцікавився синьйор Коста.
— Йшов Хрещатиком, побачив, як ви виходите з «Мерседеса» і пішов за вами, — сказав правду я.
— Де ви працюєте?
— Я свого роду папарацці, — пожартував я у відповідь.
Слухаючи мене, італієць затримав погляд на моїх очах, немов перевіряючи, а, почувши слово рідною мовою, розсміявся і повторив:
— Папарацці, кажеш...
— Руссо кавіаре! — зорієнтувався у ситуації один з продавців, але його колеги, як і раніше, не розуміли, що перед ними — головний банкір Європи. Синій бейдж, прикріплений до кишені піджака, їм ні про що не говорив.
— Хто це? Хто це? Хто це? — пройшло лавами.
Відібравши п’ять баночок ікри, європеєць поліз у кишеню за гаманцем.
— Беріть більше, — розкотили губу продавці.
— Не можу, — тепло посміхнувся банкір і, відходячи до прилавка з копченими курками, ковбасою та іншим апетитним харчем, додав, — у мене немає грошей.
Щойно він розплатився за кав’яр, як його помічник вийняв з кишені розграфлений лист паперу і, поклавши на прилавок мобільний телефон, акуратно вписав витрату.
Зрозумівши, що новоявлений український папарацці явно не хоче дати йому спокій і користується його добротою, банкір вирішив перетворити своє небажання афішувати своє особисте життя на прекрасне пабліситі для себе. Він підлестився до бабусі, пройшовся до прилавка з квітами і дорогою спитав:
— А що це за ринок?
— Найкращий і найдорожчий у Києві, — відповів я.
— Найдорожчий... — задумливо промовив він на ходу.
Через декілька хвилин він пішов до виходу.
— Ви знаєте, вас легше було сфотографувати на ринку, аніж Президента нашої країни, — посмілішав я.
— Так. Я дуже демократичний, — відповів Коста дорогою до машини.
Підійшовши до машини, він поглянув на квітучі каштани, дівчат, що проходили повз і якось задумливо вимовив:
— Добре у вас тут. І дівчата у вас дуже гарні...
— Чим багаті, — підтримав я його.
— І, головне, добрі, — закінчив з придихом він, немов щось пригадав.
— А як багато у вас було дружин? — поцікавився я пізніше в інтерв’ю, що несподівано склалося.
— Одна, — відрізав він.
Потім він перейшов на англійську і заговорив про політику, про те, що, зрештою, його зрозуміло українське керівництво в питанні організації зустрічі.
Дипломат з великої літери, він розпочав свою кар’єру особистим помічником Генерального секретаря ООН. Потім була міжнародна організація в Парижі, потім — Європейський Союз, тепер — Європейський банк реконструкції та розвитку.
У розмові він неохоче виголошував сентенції, зазначив, що його хобі — марафонський біг і їзда на коні.
— Коли я біжу, я можу думати, коли їду на коні, то всі сили й думки йдуть на те, щоб керувати твариною, — сказав він і додав. — Будете в Брюсселі, заходьте.
Іншої пропозиції від дипломата не варто було й чекати, хоча я б поїхав.
Випуск газети №:
№90, (1998)Рубрика
Тайм-аут