За баночки з ікрою головний банкір Європи розплачувався на Бессарабці грошима за відрядження...

— Звідки ви дізналися, що я буду тут? — обережно поцікавився синьйор Коста.

— Йшов Хрещатиком, побачив, як ви виходите з «Мерседеса» і пішов за вами, — сказав правду я.

— Де ви працюєте?

— Я свого роду папарацці, — пожартував я у відповідь.

Слухаючи мене, італієць затримав погляд на моїх очах, немов перевіряючи, а, почувши слово рідною мовою, розсміявся і повторив:

— Папарацці, кажеш...

— Руссо кавіаре! — зорієнтувався у ситуації один з продавців, але його колеги, як і раніше, не розуміли, що перед ними — головний банкір Європи. Синій бейдж, прикріплений до кишені піджака, їм ні про що не говорив.

— Хто це? Хто це? Хто це? — пройшло лавами.

Відібравши п’ять баночок ікри, європеєць поліз у кишеню за гаманцем.

— Беріть більше, — розкотили губу продавці.

— Не можу, — тепло посміхнувся банкір і, відходячи до прилавка з копченими курками, ковбасою та іншим апетитним харчем, додав, — у мене немає грошей.

Щойно він розплатився за кав’яр, як його помічник вийняв з кишені розграфлений лист паперу і, поклавши на прилавок мобільний телефон, акуратно вписав витрату.

Зрозумівши, що новоявлений український папарацці явно не хоче дати йому спокій і користується його добротою, банкір вирішив перетворити своє небажання афішувати своє особисте життя на прекрасне пабліситі для себе. Він підлестився до бабусі, пройшовся до прилавка з квітами і дорогою спитав:

— А що це за ринок?

— Найкращий і найдорожчий у Києві, — відповів я.

— Найдорожчий... — задумливо промовив він на ходу.

Через декілька хвилин він пішов до виходу.

— Ви знаєте, вас легше було сфотографувати на ринку, аніж Президента нашої країни, — посмілішав я.

— Так. Я дуже демократичний, — відповів Коста дорогою до машини.

Підійшовши до машини, він поглянув на квітучі каштани, дівчат, що проходили повз і якось задумливо вимовив:

— Добре у вас тут. І дівчата у вас дуже гарні...

— Чим багаті, — підтримав я його.

— І, головне, добрі, — закінчив з придихом він, немов щось пригадав.

— А як багато у вас було дружин? — поцікавився я пізніше в інтерв’ю, що несподівано склалося.

— Одна, — відрізав він.

Потім він перейшов на англійську і заговорив про політику, про те, що, зрештою, його зрозуміло українське керівництво в питанні організації зустрічі.

Дипломат з великої літери, він розпочав свою кар’єру особистим помічником Генерального секретаря ООН. Потім була міжнародна організація в Парижі, потім — Європейський Союз, тепер — Європейський банк реконструкції та розвитку.

У розмові він неохоче виголошував сентенції, зазначив, що його хобі — марафонський біг і їзда на коні.

— Коли я біжу, я можу думати, коли їду на коні, то всі сили й думки йдуть на те, щоб керувати твариною, — сказав він і додав. — Будете в Брюсселі, заходьте.

Іншої пропозиції від дипломата не варто було й чекати, хоча я б поїхав.