Осінь, осінь ...

Літо — то, може, найбільш «матеріальна», «тілесна» і «статична» частина року, — ніяких напівтонів чи недомовок, все чітко окреслено; природа-мати невтомно опікується нашими потребами. Здається (особливо у велику спеку), що літу кінця не буде, що навколо нічого не змінюється і не зміниться ніколи. Та якось минає день сонцестояння, дістаємося й до осіннього рівнодення, а тут зустрічаємося і з осінню — цим дволиким богом Янусом. Бо дивиться він одночасно і на літо, і на зиму, наче вагаючись, у який бік повернутися. Кожний день стає тоді невизначеним, загадкою, очікуванням, бо той Янус кожного дня приймає непередбачене рішення, очевидно бавлячись із людьми.

Особливо розкішно, навіть екстравагантно природа вдягається у жовтні — мабуть, задля того, аби наперед компенсувати нам однотонність сіро-чорного листопада, який наближається. Як та красуня, що залишає світ і постригається у черниці, а перед тим в останнє з’являється перед людьми в усьому блиску своєї привабливості. Жовтневе розмаїття нерукотворних барв, відтінків та сумішей неможливо осягнути. Голубий прозорий небесний фон посилює жовті тони, пом’якшує вогненно-багрові, надає особливого відтінку залишкам зелених.

Вранці промені сонця пронизують хмари-тумани, що вночі важко впали на землю, і на очах відбувається чудо — світ вмить змінюється, оживає і починає світитися кольорами наче з середини. Ранішній серпанок іноді зберігається і вдень, надаючи всьому навколо легкий, ледь помітний відтінок блакитного. Від такої краси стає сумно, душа марно намагається збагнути щось таке недоступне. А спитати у неї — так і не відповість, що саме.

У цю пору року привертають увагу рослини, яких влітку і не помічаємо зовсім. Наприклад, граб, який у наших краях рідко виростає високим і розлогим деревом. А восени він перший стрімко міняє забарвлення — його листки із зелених перетворюються на бронзово- червоні, наче їх хтось перековує. Трохи пізніше червоніє дикий виноград і щедро прикрашає всі ті опори, на яких в’ється — інші дерева, кущі, стовпи, стіни і навіть саму землю. Береза заміняє своє елегантне листячко на золоті монетки, а верба — на жовті сережки. Зарості скумпії восени дивують розмаїттям барв — від рожевої до чорно-яскраво-пурпурової. Білі крейдяні Святі гори над Дінцем, вкриті там-сям кущиками палаючої скумпії, — то особливе видовище. Із тих, коли не віриш власним очам.

Симфонія барв із кожним днем збагачується, стає все більш розкішно-казковою, її звучання досягає апогею, апофеозу, — і жодної фальшивої ноти, жодної дисгармонії! Тільки дуби, старі досвідчені стоїки, довго залишаються густо зеленими — як наче кидають виклик раннім «капітулянтам». Першим здається шотландський — кожний його свіжий щільний зелений лист розцяцьковується веселими плямами.

На Трухановому острові, у тій його частині, яка виходить до Десни, восени стає зовсім тихо й безлюдно. Шелестять трави, верби, очерет; доцвітають ромашки, дозрівають останні ягоди ожини та шипшини; на теплих від сонця м’яких стежках мліють вже сонні вужі. Якщо ходити тихо, не розмовляючи, то можна зблизька побачити лиса з розкішним хвостом трубою (чому він не носить його на шиї?), сполошити метушливих перепілок, зустрітися із невдахою лелекою, якого щось затримало на острові.

На піщаних берегах річок, нещодавно щільно устелених засмаглими людськими тілами і «озвучених» гучноголосими магнітофонами, зараз пусто, чисто й дуже тихо — чути, як плескається риба, як ніжно шелестить листя. Восени змінюються не тільки рослини, а й води — річки й річечки, протоки й потічки, озерця й ковбані. Вода в них стає особливо чистою, прозорою, а її поверхня — темною, як наче завороженою, у щось втаємниченою. Радісно й трохи страшно купатися у тих чорних чистих зачарованих осінніх водах, які довго зберігають залишки літнього сонячного тепла.

Коли листя на деревах починає рідіти, то по правому берегу Дніпра, на півночі, за Вишгородом, очам відкриваються далекі сині горизонти, повиті легким серпанком. Час не змінив ці горизонти, зберіг їхні древні абриси й сьогодні ми бачимо їх такими, якими вони були за часів Київської Русі. Тоді, коли на них дивилися наші пращури, полюючи чи ловлячи рибу на острові.

Чари осені, мабуть, у їхнiй швидкоплинності, ефемерності — достатньо одного пориву безжального вітру, важкої темної хмари, насиченої холодним дощем, і все навколо змінюється. Як злий чаклун наворожить. Та поки що всюди царює тихо-сумна атмосфера прощання, у природі вiдбувається таїнство метаморфози. Але чому-чому-чому людині не притаманна така сама можливість — кожного сезону змінюватися, оновлюватися, очищатися?