Антонич-прозаїк

— Даниле, для тих, хто ще не читав упорядковані тобою в «Смолоскипі» вибрані твори Богдана-Ігоря Антонича, розкажи, будь ласка, про твою концепцію цього видання.

— Передусім, існує концепція серії «Вибрані твори»: поєднання головних творів письменника з матеріалами про нього. Це робить книжку цікавою широкому загалові, а не тільки фахівцям. При упорядкуванні книжки Антонича було і легко, і важко. Легко, бо він не написав кількісно надто багато, тому творів помістити до цього 872-сторінкового тому вдалося якнайбільше. Складно з «Додатками», бо доводилося робити вибір, хоча всі тексти про Антонича заслуговують на увагу. Врешті, я обрав таку стратегію: подати класичні, «культові» тексти на пару з недрукованими раніше матеріалами, показовими прижиттєвими рецензіями і маловідомими концептуальними працями.

— Чув, що попереднє, повне академічне видання, упорядкуванням якого ти теж займався, вже повністю щезло з полиць книгарень. Наскільки великий читацький інтерес до нинішнього вибраного?

— Я дивувався, коли бачив, який інтерес викликало «Повне зібрання творів» Антонича. Бо думав, що він буде помірним, а, навпаки, інше літописівське видання — розкішні художньо-подарункові «Три перстені» — розійдеться швидко. Але сталося навпаки. І це симптоматично: Антонича хочуть мати «всього». Що ж до «Вибраних творів», то вони добре розходяться, хоча слово «вибрані» чомусь плутає людей, і вони продовжують запитувати про повне зібрання. Насправді ж це видання досить-таки повне і дає багатогранне уявлення про Антонича.

— Яке, на твою думку, місце Антонича в сьогоднішній візії української поезії ХХ століття? Наприклад, у мене є таке враження, що його вірші стали таким собі полістилістичним попереднім підсумком українського довоєнного модернізму та авангарду (і Розстріляного Відродження, і західноукраїнської, й еміграційної гілки)...

— Антонич наскрізь оригінальний. Починаючи від літературного дебюту, його твори ніяк не вписувалися у звичне сприйняття літератури: маю на увазі приналежність його до тої чи іншої ідеологічної системи координат у світогляді. І в змістовому, і у формально-стилістичному планах він творив свій стиль, свій текст. Антонич певним чином був у ситуації tabula rasa, бо опановував українську літературну мову і базувався на безпосередньому досвіді сприйняття природи, ставлячи на другий план нашарування літературного досвіду попередників. Він черпав багато від кого, багато від чого, але найбільше від себе самого, розвиваючи внутрішню властивість відчувати світ.

— Продовжуючи тему полістилістики. Як би ти пояснив непрості взаємини Антонича з авангардом? З одного боку, в його творах, особливо в пізніх і в недрукованих за життя, є чимало відверто авангардних моментів (тут говорять і про сюрреалізм, і про імажинізм, і про експресіонізм), з іншого, послідовним авангардистом його не назвеш, і він часом дуже їдко відгукувався, наприклад, про відповідний епатаж у поезії Василя Хмелюка...

— У ранніх поезіях Антонич виразно експериментував із формою. Ці вірші можемо назвати авангардними, і деякі з них справді майстерні. Авангард в українському контексті часто асоціюється з лівими ідеями або ж футуризмом. І з одним, і з другим був добре обізнаний Антонич-інтелектуал, проте ні одне, ні друге не було близьким Антоничу-митцю. Не тільки ліві ідеї, але й будь-яка ідеологія в мистецтві була для нього неприйнятною. А якщо говорити про візії майбутнього, то він радше схильний до апокаліптичних мотивів, а не до технічно-індустріальних. І взагалі Антонич був «проти переваги напрямів» і протестував, що Пікассо має на собі «наліпки», закликаючи: «Вийміть його із шухляд «-ізмів!»

— Чому про Антонича як прозаїка в сучасній Україні практично не йдеться? Хоч він написав небагато прози, але, наприклад, «На другому березі» — текст, що ввійшов до вибраного, дуже цікавий і самобутній. Узагалі чому він написав так мало прози? Просто не встиг? Чи всі його творчі сили займала поезія?

— Антонич хотів писати прозу. Над романом «На другому березі» він працював від початку й поетичної творчості. Важко сказати, чи Антонич мислив себе передусім поетом, чи й на прозу робив ставку, але потрібно було більше часу, щоби виписатися, завершити свій роман і реалізувати багато дрібніших задумів. Питання риторичне. Чому про Антонича-прозаїка мало говорять? По-перше, Антонич завжди був репрезентований як поет. По-друге, мабуть, збиває з пантелику суцільна незавершеність Антоничевої прози, хоча вона радше зовнішня, а внутрішньо це наче три крапки, і в цьому є щось кафкіанське.

— Яким був Богдан-Ігор Антонич у побуті? Чи відомо про якісь надзвичайно цікаві життєві випадки, колізії чи збіги за його участю?

— Банальна істина, що найголовнішою біографією митця є його внутрішній світ, репрезентований у творах, особливо спрацьовує в Антоничевому випадку. Він сам робив більший акцент на творчості, зовсім не дбаючи про свою майбутню біографію. Автори спогадів про Антонича признаються, що він нагадував зовсім не поета, а радше вченого. В. Ласовський писав про «два обличчя Антонича», одне з яких — натхненний поет, повний розмаху, а друге — пересічна людина. Цей розрив ще більше притягує до Антонича, спокушає додумувати, уявляти його образ. Якщо ж говорити про Антонича реального, то його можна пізнати з роману Оксани Керч «Альбатроси», а також зі спогадів і листів.

— Чи можна сказати, що цей поет повністю вивчений і що від його архівів або інших матеріалів уже не варто очікувати сюрпризів?

— Коли я готував «Повне зібрання творів», то опрацьовував архів Антонича у Національній бібліотеці ім. Стефаника у Львові. Проте у текстологічному дослідженні Антоничевого доробку ще можуть бути сюрпризи: річ у тім, що, крім С. Гординського, ніхто систематично не «вливав» до антоничівського фонду матеріалів, що можуть бути в інших країнах. Окрім цього, рукописи Антонича є в приватних колекціях, і за них ще треба буде поборотися. Проривом у вивченні біографії стала книжка І. Калинця «Знане і незнане про Антонича», та це ще не крапка. Рецепції та інтерпретації Антонича теж мають свою традицію, з’явилася критична маса текстів, які просяться до збірника, мовби поповнення книжки «Весни розспіваної князь», яка вийшла 1989 року.

— Антоничу пощастило в плані посмертного визнання і «культовості». Сьогодні мало кого з тодішніх поетів так активно перевидають, актуалізують у зовсім різних мистецьких контекстах. Кого б ти міг назвати з цікавих і талановитих представників української літератури міжвоєнної Галичини, котрі сьогодні забуті, але насправді заслуговують на увагу читача?

— Справді, Антонича сприймають як найвидатнішого українського письменника міжвоєнного періоду з Галичини. Звісно, є й інші цікаві постаті, хоча навряд чи рівні йому за мірою таланту. Цей період був різнорідним, прикметний він як художньою творчістю, так і літературною критикою і теоретично-мистецькими пошуками. Спадає на думку кілька постатей, передусім Михайло Рудницький, найголовніший «європеїзатор» української літератури у Галичині, майстер парадоксів, блискучий літературний критик, якому позаздрив би не один прозаїк. Мало приділено уваги ранній творчості Ірини Вільде. А ще одним із феноменів міжвоєнної Галичини є поєднання літературного і малярського світів. Наприклад, поет і маляр, критик та знавець літератури і мистецтва Святослав Гординський, а також поет-маляр, приятель Антонича Володимир Гаврилюк.