Автора «Хвацьких вiршiв» нагородили премією Лесі Українки

Цьогорічним лауреатом Премії імені Лесі Українки в номінації «Літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва» став Григорій Фалькович за збірку поезій «Хвацькі вірші». Премія Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки вручається щороку за твори, які сприяють вихованню молоді в дусі національної гідності, духовної єдності українського суспільства, й приурочена дню народження Лариси Косач — 25 лютого.

— Тривалий час ви писали тільки «дорослі» поезії — й не раз ставали лауреатом численних премій. Чому стали писати для дітей?

— Коли свого часу повернувся з армії, мама завважила: я розучився усміхатися... Мабуть, знову став усміхатися, як і раніше, аж після народження онуки, Мішелі. Ця фантастична дівчинка стала й приводом, і поштовхом, і першим «споживачем» моїх дитячих віршиків.

Їй уже виповнилося сімнадцять, а я й досі часом ловлю себе, мабуть, на тій самій усмішці. Особливо, коли подужаю написати щось пристойне, і Мішель дасть своє «добро».

Це — щодо приводу. А причини мого віршування для дітей, здається, можна пошукати десь у далекому дитинстві. Вірніше, в певній його відсутності, якщо розуміти дитинство як сповнене любові, повнорадісне, насичене позитивними подіями, щасливе життя. Батько загинув на фронті. Війна забрала всю найближчу рідню. Важкі повоєнні роки. Невеличка кімнатка в київській комуналці на колишній вулиці Леніна, 22 (нині Богдана Хмельницького). Мама з ранку до ночі на роботі. Дитсадівські будні. Часті застуди, ангіни. Самотнє багатогодинне читання випадкових книжок. Обмаль харчів, розваг, іграшок, родинного (і просто: дров’яного, вугільного — взимку) тепла. Звісно, були й приємні, світлі події... Але все-таки не награвся, не насміявся, не натішився... Так що діють певні компенсаторні механізми. Напевне, надолужую втрачене через дитячу поезію. Імовірно, хтось скаже, що мені поталанило з такою можливістю — не в усіх вона є. Згоден. Пощастило!

І — для повноти — ще одна, цього разу сумна, хоча й коротка, відповідь на ваше «чому?» Тому що сучасне «доросле життя», на жаль, не надихає на поезію. Той самий «хтось» може сказати про мене: «Втеча від дійсності в дитячі вірші». Певною мірою, це — правда. Та, попри все, дуже радий, що мої твори для дітей сприймаються й дітьми, й дорослими, що їх подають навіть у підручниках «Рідна мова», що запрошують у школи, дитячі садки, гімназії. Це спонукає не лише до писання, а й до певного клопоту щодо видання нових книжок. Ситуація не нова. Ще в XVIII ст. наш земляк, видатний хасид рабі Нахман з Браслава, сказав: «Той, хто здатен написати книжку, але не пише її — подібний до того, хто втрачає дитину». А скільки разів уже мовлено, що наші книжки — наші діти...

— Іван Малкович не раз ставив вас за приклад, як треба писати для сучасних дітей. На ваш погляд, чого саме вони потребують у поезії?

— Визнання від того, хто й сам є гідним визнання, — найвища нагорода. Іван Малкович — на диво багатогранна людина, чудовий поет і фантастичний видавець, один із чільних фундаторів сучасного «дитвидаву» в Україні.

Мабуть, я вас розчарую. Абсолютно не певен, що до мене таки «прийшло розуміння, чого саме потребують діти в поезії». Зізнаюся: й досі не знаю, чого потребують у поезії й дорослі. Вірші приходять самочинно. Незалежно від чиїхось потреб, хіба що — від власних, але підсвідомо, геть ірраціонально. Колись я вважав, що для дітей пишуть зазвичай запрограмовано-тематично, тобто те, що замовлено, що актуально або модно. Вважав, що «нормальні» дорослі ліричні вірші пишуться «для себе», а так звані дитячі — для дітей. Із власного досвіду стверджую: що одні, що інші — пишуться для себе й про себе, бо кожен з нас, дорослих, є одночасно й дитиною.

Життя спонукає дорослішати й мудрішати, але не старіти. За великим рахунком, воно дарує феноменальну можливість не протиставляти переживання дитинства, юності, зрілості й старості. Людина може й повинна бути одночасно молодою й старою. Це не шизофренія, а продуктивний парадокс, що є набутком відповідних релігійних систем, а також властивістю певних особистостей, зокрема дитячих поетів.

— Втілюєте у своїх рядках конкретні дитячі мрії?

— На жаль, не пам’ятаю багатьох подій, подробиць і деталей зі свого дитинства. Але, коли пишу для своїх читачів, то, напевне, перетворююся тимчасово на дитину — зовсім або не зовсім малу. Але водночас залишаюся дорослим дядьком — батьком, дідусем, чоловіком Мішелиної бабусі, громадянином. Підсвідомо реконструюються ситуації, події, взаємини. Нерідко «консультуюся» з онукою. Мабуть, тому і складаються вірші, яких «потребують діти». А, зрештою, що їм необхідне? Хороше ставлення, усіляка смакота, страшилки, друзі, жарти й дотепи. Діти люблять, коли їх люблять (уже, вибачте за тавтологію), коли говорять їхньою мовою. Адже, крім української, російської, англійської, є й особлива дитяча мова:

Зрозуміла квітам, звірю,
Кораблю і журавлю —
Я цій мові просто вірю,
Просто я її люблю.
Всім дорослим людям знову
Треба вчить дитячу мову.