Географія ментальності

Автор книжки — журналіст, репортажист та есеїст Олег Криштопа, 2013 року посів перше місце в конкурсі художнього репортажу «Самовидець». Вже десять років «живе в телевізорі», тобто працює на телебаченні і вірить, що може змінити систему зсередини. Народився в Івано-Франківську, де просидів 25 років, а згодом за вісім років мандрів об’їздив усі закутки України від західного до східного кордону. Автор спілкувався з людьми, побитими горем трансформації, пропустив крізь себе зміни ландшафту і соціальні зсуви, слухав історії. Хоча й сам є людиною-історією. У своїй книжці Олег Криштопа спробував дослідити певні архетипи і зрозуміти українську ментальність. Як каже анотація, ця книжка репортажів — спроба подивитися на Україну впритул: не на всю відразу, а на її найменші клаптики — з масштабом 1:1.

♦ Олег Криштопа запитує себе: де починається Україна і де вона закінчується? Хто вона і хто, отже, я такий? Чи пов’язана моя національна тожсамість з тією країною, що з’явилася  на політичних картах 1991 року? Реальність, яку транслює автор книжки, чітко перетинається (чи йде паралельно?) з його особистою історією, певною мірою є пошуками самого себе й своєї ідентичності. Історія його родини — це вже мультиперспективний приклад українських реалій, заплутаної та зав’язаної у вузол історії. Діди і прадіди автора з різних куточків України — з Галичини та Донбасу, Сумщини та Черкас, що робить його ідентичність багатогранною, об’ємною. Наприклад, Криштопа розповідає історію свого діда Ярослава Литвина, що народився поруч з Галичем, який чого тільки не зазнав за життя: польські школи, прихід «визволителів», німців, потім знову совєтів, партизанське підпілля. Також автор згадує бабцю Світлану, родом із Черкащини, яка  називала Галичину  «Диким заходом». «Але тут все якраз навпаки, — каже Криштопа, — Диким був схід, степ, поле, звідки походив дід, тато, а отже, трохи і я». А ще є дід Віктор, родом з Донбасу, який, коли Криштопі було п’ять чи шість років, щовечора тягнув його на прогулянку. Часто це був місцевий вокзал у червоно-оранжеву клітинку з великим написом «Жовтень». І мало хто знає, що справді це місце називається «Єзупіль», тобто «Єзус-поль», тобто місто Ісуса. Тоді це була його найбільша подорож. У 25 років він бере квиток в один кінець і з того часу його рух не припиняється.

Олег Криштопа описує Донецьк — «територію великої української депресії» та іншу індустріальну реальність: промзона, шахти, Зугрес, Шахтарськ, Торез, гігантські мурашники терикони, копанки, які є у майже кожному дворі. Зі сторінок книжки ми дізнаємося про український «Некрополь», «Край світу», Сізіфів на Кіровоградщині, Чорнобильське сафарі та карпатську  Атлантиду. Автор експериментує, не боїться «забруднитися», провокує своїх героїв на розмови.  Показовим є те, що Криштопі його герої вибовкують найсокровенніше, як от «сповідь» Батерфляй в Одесі, чи жінок із есею «Матріархат». Автор вміє долати психологічні бар’єри, у тексті звучать голоси його героїв.

♦ Також у книжці Олег Криштопа застосовує прийоми кінематографізму та діалогізму, приділяє велику увагу деталям, «зображає реальність реальнішою за саму реальність» (слова Ернеста Гемінгвея). Його стиль підпадає у жанр художнього репортажу, який ще називають нон-фікшн-журналістикою, паражурналістикою, літературою факту, прозою ідей чи наративною журналістикою. Проте багато чого у книжці є не лише від літературної репортажистики, а й від есеїстки. Про це свідчать численні рефлексії.

♦ От, наприклад, роздуми про пам’ять, фроммівське «мати» чи «бути». Попри те, що загалом люди сучасного світу здебільшого зорієнтовані на матеріальні цінності, Олег вважає, що речами ми лише користуємося, але не маємо їх. «Справді маємо лише те, що залишається, — пише Олег Криштопа. — Залишається лиш пам’ять, якою б крихкою і оманливою вона не здавалася.  Бо пам’ять — це не лише наша тожсамість, те, що пов’язує мене сьогоднішнього зі мною вчорашнім і тим, що був рік, десять тому, це також те, що залишається про нас, і що — навіть не фізично, а десь углибині колективного підсвідомого, залишилося нам від предків, те, що виправдовує життя і — головніше — смерть — адже це те, що залишається». Автор наче прагне копнути глибше, глянути впритул, реконструює з пам’яті історії.

♦ Через і крізь репортажі Криштопи дуже чітко видно проблеми в українському суспільстві. Наприклад, події, які автор описує у репортажі під назвою «Кров на асфальті» є маленьким аналогом Врадіївки. Цікаво читати й про Крим. З огляду на нещодавні події, дещо здається  неактуальним, проте книгу написано ще до революції. Ніхто собі й не міг уявити, які відбудуться зміни. Але це ще раз підтверджує, що Україна активно трансформується, змінюється. Цікаво, що Криштопа пише після відвідин Криму: «Зараз для українців з континенту питання про територіальну незалежність Криму не обговорюються, мовляв, ясно, що Крим український. У самому Криму, особливо серед молоді, підданство теж не обговорюють. І не з патріотичних міркувань. Їм це просто байдуже. Проросійські настрої збереглися лише у Севастополі та серед пенсіонерів, закоханих у Совєтський Союз останньою, жахливою любов’ю». Також заслуговує уваги історія про «Кримське казачєство». «Вздовж догори — поле. Там уже розклалися кілька таборів. Скрізь майорять російські триколори, — пише Криштопа. — Дівчат та хлопців зі школи беруть на «екскурсію» — Школа юних «российских разведчиков». Є цікаві свідчення, як ці казаки рубаються з кримськими тарами. Чим не міжнаціональний конфлікт? Насправді ж казаків, за словами інтерв’юера Юрченка, п’ять тисяч: «Пузаті дядьки, яким іноді хочеться відчути себе справжніми мужиками і, одягнувши форму, пограти у войнушку». Зараз ми бачимо наслідки таких явищ. Вони ж не виникли нізвідки. Вражає історія з хімічною зброєю на дні Чорного моря. А ви знали, що береги Криму ховають у собі понад 4000 бочок із шкірно-наривними іпритом та люїзитом?

♦ Як пише сам Криштопа, історію про Україну насправді неможливо закінчити — лише перервати. У післямові каже: «Географія визначає ментальність. Авжеж. Але як визначити ментальність нації між лісом і степом, між рівниною і горами? Між Європою та Азією врешті-решт». Визначити, мабуть, не можна, але висвітлити у різних аспектах авторові вдалося.

Парадоксально, але Олег Криштопа de facto виявився одним із перших авторів, який зробив спробу за допомогою художнього репортажу осмислити Україну. У нашій літературі факту немає школи, як скажімо у Польщі, де навколо Gazeta Wyborcza гуртуються такі автори як Ганна Кралль, Маріуш Щигел, Вітольд Шабловський, Яцек Гуго-Бадер чи Кшиштоф Варга. Вже не кажучи про таких «колумбів» у художній репортажистиці як Кшиштоф Капусцінський. Проте, процес запущено. З’являються автори, точніше, їх починають чути. Те ж видавництво «Темпора» намагається заповнити лакуну у цьому жанрі. Розвиток художнього репортажу в Україні, мабуть, ще попереду, але і в нас будуть свої Капусцінські.