Iще одна іпостась Бруно Шульца

У видавництві «Дух і літера» побачив світ український переклад літературно-критичних нарисів Бруно Шульца. Книжка вийшла в рамках святкування 120-річчя від дня народження одного з найцікавіших діячів культури Центрально-Східної Європи ХХ століття.

Суто мистецьку спадщину письменника й художника, на щастя, українському культурному читачеві сьогодні вже представляти «з нуля» не потрібно. Літературні твори виходили, і навіть не в одному перекладі. Образотворчі роботи популяризувала гучна історія з викраденням 2002 року нікому в Дрогобичі — рідному місті митця — та й загалом в України не потрібних розписів кімнати Ландау пензля Шульца. Та й цьогорічний ювілей позначився низкою фестивалів, акцій, зокрема й на велелюдному львівському Форумі видавців. А ось статті Шульца (і взагалі факт його критично-есеїстичної діяльності) дотепер залишалися в нас маловідомими.

Переклад текстів для нинішньої книжки зробила Віра Меньок, директорка Полоністичного науково-інформаційного центру в Дрогобицькому університеті, у співпраці з польською стипендіальною програмою Gaude Polonia.

Коли читаєш «Літературно-критичні нариси» Бруно Шульца, виникає трохи дивне, але й цікаве, інтригуюче відчуття, нібито перебуваєш у якомусь умовно борхесівському літературному задзеркаллі, і перед тобою — задумливі, вишукані рецензії на неіснуючі книжки, які можна лише уявити собі, нафантазувати, спираючись на критичний відгук. Чому неіснуючих? Через те, що декотрі з книжок, над якими розмірковує у своїх «Нарисах» автор, у вітчизняному читацькому контексті або зовсім відсутні, неперекладені, неосмислені, або дуже мало кому відомі, що практично одне й те ж. Чи багато про що нам говорить ім’я Максенса ван дер Меєрша? Або Йоганни ван Аммерс Кюллер? Йоган Бойєр? Марта Остензо? Казімєж Вєжинський? Зоф’я Налковська? І чи дуже важить те, що Леонгард Франк або Жорж Бернанос десь якось перекладалися й виходили?

«Нариси» Шульца побачили світ у тридцятих роках, то був час щільної та брутальної заблокованості нашої країни від міжнародного літературного контексту. І сьогодні вони можуть виконувати певну компенсаторну роль у цьому сенсі, нагадувати, повертати витіснене та забуте, знайомити з непізнаним і непоміченим. Тим краще, що завдяки жанровим особливостям Шульцових текстів про невідому чи маловідому книжку з минулого вже наперед можна зробити якісь висновки, — і короткі, і більш-менш розлогі нариси (насправді «нарис» тут — вельми умовне означення, а точніше своєрідне зручне, компромісне узагальнення відверто строкатого набору критичних творів) містять чіткий аналіз сюжетів, особливостей прописання характерів, ідей і концепцій та, звичайно ж, форми. Їй, формі, Бруно Шульц, здається, приділяє щораз більшу увагу.

Тож, на відміну від постмодерних бібліофільських прийомів коментарів-рецензій-перекладів-переказів неіснуючих книжок, у випадку з «Літературно-критичними нарисами» за наявності в читача цілеспрямованого бажання маловідомі в Україні книжки можуть і справді «народитися» із Шульцової критики, ніби метелики з лялечок.

У книжці, проте, звісно, є чимало відгуків і роздумів про цілком класичні літературні твори першої половини двадцятого століття, котрі (як тут хочеться додати: «на диво»!) не оминули й наших країв. Візьмімо хоча б такого хрестоматійного автора, як Франц Кафка. Зважаючи на тону Бруно Шульца, коли він говорить про Кафку, літератор має до нього ледь вловиме відчуття спорідненості, близькості, попри радикально відмінні манери письма двох яскравих письменників. Це зрозуміло з огляду на те, що саме Шульц, за однією з версій, переклав польською мовою «Процес». Інші джерела стверджують, що це зробила його тодішня наречена Юзефіна Шелінська.

Натомість уже немає жодних сумнівів у тому, що саме Шульцу належить передмова до польського видання «Процесу». У ній подано не лише невеличку «презентацію» Кафки потенційно незнайомому з письменником читачеві, а й трактування Шульцом концепції твору. Воно порівняно зі стандартним у нас і сьогодні розумінням «Процесу» досить незвичне. Бруно Шульц бачить боротьбу Йозефа К. із «процесом» не як відчайдушну спробу протистояти світовому абсурду, позбавленій сенсу жорстокості соціуму чи провидницьки змальованій тоталітарній машині, а швидше як нерозуміння Йозефом Божих законів, які регулюють світ і не є доступними звичайній людині та виглядають для неї без сенсу. Із таким підходом герой «Процесу» вже не є аж таким невинуватим. Зважаючи на увагу чи щонайменше небайдужість обох письменників до старозавітної духовності, це розуміння книжки не позбавлене своєрідної логіки.

Окрім рецензій і передмов, у «Літературно-критичних нарисах» є й роздуми Шульца над власними творами, над тим, що і як він хотів у них сказати. Є відгук на творчість дрогобицького художника Фелікса Ляховича. Або схематичні нотатки щодо «Філософії і мистецтва» Іполита Тена. Є й «полемічний» химерний лист до Вітольда Ѓомбровича, і напівепістолярне звернення до Еѓѓи ван Гаардт, загадкової польської художниці, котрій приписували взаємозаперечні біографічні деталі. Вона ілюструвала одне з оповідань Шульца (єдина, кому він, сам художник, дозволяв це робити). Померла в Єрусалимі 1944 року, після смерті автором її творів інколи називали її чоловіка. Нарис «Еѓѓа ван Гаррдт» і справді змальовує образ дуже загадкової жінки, Шульц пише про неї надзвичайно метафорично, опукло і багатозначно, ніби перебуваючи в нечутному діалозі.

Метафоричне, дещо «закручене» та при цьому інтелектуально насичене письмо — це взагалі ознака всіх текстів книжки «Літературно-критичні нариси». Їхній стиль більше художній, ніж публіцистичний. Це зовсім не типова літературна чи мистецька критика, епістолярій або щось подібне. Лише там, де Шульц очевидно поспішає чи хоче скоротити обсяг, він відходить від підкреслено образного письма та вдається до дуже підкресленого схематизму. У цілому ж його нариси — самодостатнє, неоднозначне й орнаментальне «дзеркало» культури ХХ століття та матеріал для нешвидкого, вдумливого читання. Саме такого, яким не дуже «розбещує» читача сьогоднішній український книжковий ринок.

Бруно Шульц. Літературно-критичні нариси. — Київ: Дух і Літера, 2012.