Коли приховане стає явним

Видавництво «Либідь» випустило книжку сина видатного класика української літератури Михайла Панасовича Стельмаха — есе «Скелети в письменницьких шафах» Дмитра Стельмаха.

Жили митці, творили, писали, залишали по собі романи та поеми, яким судилося увійти в історію української літератури... А якими людьми були автори творів, що їх нині вивчають у школі? Які мали звички? Чи мали почуття гумору? Хто з них товаришував між собою, а хто ворогував і чому?.. Читачі отримали можливість відкрити для себе багато маловідомих фактів із життя митців і громадських діячів. Це коротенькі спогади про відомих і менш відомих особистостей, з якими автора видання доля звела у 1960—1970 рр.

Дмитро Стельмах народився у Києві. Закінчив КДУ та Міжнародний інститут менеджменту. Працював науковим співробітником у музеї, редактором у видавництві. Знаючи досконало іноземні мови, здійснив переклади творів таких відомих зарубіжних письменників як Рей Бредбері, Марк Твен, Брет Гарт, Катарін Прічард, Чарлз Персі Сноу, Раймонд Муді, Джон Фаулз, Далтон Трамбо, Філім Пуллман, Енід Блайтон, Нортон Джастер та інших.

Його дитинство пройшло в середовищі творчої інтелігенції та партійної номенклатури. У книжці згадуються події, учасниками яких були Валентин Маланчук, Олексій Ватченко, Анатолій Хорунжий, Володимир Яворівський, Юрій Збанацький, Олесь Гончар, Максим Рильський, Остап Вишня, Іван Ле, Василь Симоненко, Анатолій Костецький, Василь Герасим’юк, Дмитро Павличко, Анатолій Кичинський та багато інших. Одні з названих героїв книжки постають перед читачами надзвичайно порядними людьми, котрим вдалося, незважаючи ні на що, зберегти моральне обличчя в часи партійного диктату і тотального контролю спецслужб. Інші ж, духовно зламавшись, виглядають руйнівниками людських доль і рабами химерних ілюзій...

Показовими щодо цього є коротенькі есеї Дмитра Стельмаха, назви яких дають повне уявлення про їхній зміст — «Як Довженка з Києва евакуювали», «Як розправлялися із Сосюрою», «Як розправлялися з Рильським», «Як Ватченко батькову п’єсу зняв з репертуару», «Про ще одне нерозкрите ірпінське вбивство», «Як Перепадя обурив серйозних людей», «Як Дмитро Павличко українську поезію пропагував» тощо.

Як відомо, Михайло Панасович Стельмах отримав Шевченківську премію 1980 року за роман «Чотири броди», присвятивши його своєму багатолітньому другу — Максиму Тадейовичу Рильському. Саме Стельмах, як пише його син у книжці «Скелети в письменницьких шафах», один із небагатьох морально підтримав Рильського 1947 року, коли останнього розпинали за «націоналізм» і «формалізм» у Спілці письменників.

Безперечно Дмитро Стельмах заслуговує на повагу за відвертість і сміливість говорити правду про вчинки людей, яких він дуже добре знає. І як пише у коротенькій анотації до книжки письменниця Галина Вдовиченко, для багатьох читачів прочитане стане справжнім відкриттям, змусить замислитися над тим, що не лише вчинок, а й сказане слово має здатність залишити по собі слід.