Латиська поезія при свічках

У Києві в Будинку письменника відбувся літературний вечір, присвячений двом латиським поетам — Райнісу (справжнє ім’я Яніс Плієкшанс, 1865 — 1929) та Аспазії (справжнє ім’я — Ельза Розенберг-Плієкшане, 1868 — 1943). Вів його поет і перекладач Рауль Чілачава, упорядник тримовного латисько-українсько-грузинського видання творів поетичного подружжя «Трикольорове сонце».

Вечір проходив у рамках заходів із нагоди головування Латвії в Європейському союзі — це додало йому політичного аспекту. В своєму виступі Надзвичайний і Повноважний Посол Латвії в Україні Аргіта Даудзе висловила солідарність Латвії з Україною у зв’язку з останніми подіями. До теми українсько-латвійської солідарності та історичних паралелей не раз поверталися й інші присутні. Так, Рауль Чілачава, розповідаючи про життя поетів, зазначив, що Райніс прагнув стати президентом Латвії міжвоєнної доби, але це йому не вдалося: «І сьогодні латиші радіють, що не вдалося. Бо, якби він став президентом, Латвія могла би втратити чудового письменника і не здобути доброго політика». Тут, звичайно, автоматично напрошується порівняння з Володимиром Винниченком, котрий був успішнішим у боротьбі за владу, але цей успіх мало кому приніс радість...

Звучали то романтичні, то ранньо-модерністичні вірші, а часом і афоризми латиських поетів. Їх, до речі, називають «другим поколінням латиської поезії», а отже їхня творчість — справді вагома для Латвії. Райніса й Аспазію перекладали українською доволі багато — від Миколи Бажана та Григорія Кочура до Юрія Завгороднього та самого Рауля Чілачави (втім, публікувалися вони досить давно, а «Трикольорове сонце» — малодоступне видання, тож вірші Райніса й Аспазії ще й донині в нас не широко відомі, як і латиська поезія загалом). Чілачава також прочитав один із віршів у власному грузинському перекладі.

Радісна літературна подія не обійшлася без конфузу: в приміщенні Будинку письменника не було світла. Також там було справді холодно. Через це у мерехтливому й непевному світлі свічок сиділа переважно вдягнена в куртки і пальта публіка. Це надихнуло Дмитра Павличка на жарт, що для повноти картини присутнім варто було би ще роздати зброю. Звісно, можна сказати, що така атмосфера є романтичною й пасує поезії першої половини ХХ століття, але все одно міжнародна літературна акція за участю відомих письменників і перекладачів, посла та інших закордонних гостей, яка відбувається в холоді й темряві в самому центрі явно не «блокадної» та не голодної столиці, — це ганьба. Факт, що символічно демонструє і незрозумілий стан Спілки письменників із так само незрозумілими перспективами давно обіцяних змін, і скромне місце культури загалом в українському суспільстві, а відтак — і рівень самого суспільства. Він далеко не в усьому відповідає гучним словам, які промовляють у нас від часів Майдану...