Література як бренд

Упродовж останніх півтора року, хоча й з безрадісних причин, Україна опинилася в центрі уваги всього світу. Про нашу країну пишуть і говорять найвпливовіші медіа планети. Здавалося б, чудова нагода нарешті голосно заявити про себе — щоб за кордоном врешті-решт дізналися про нашу історію, мистецтво, літературу. Адже досі системної роботи над створенням бренду України у світі сама Україна не проводила. Зате тут виявляли неабияку активність інші держави, зацікавлені у привласнені нашої історії та культури... Сьогодні маємо чи не останній шанс. Чи використовуємо його? Щодо промоції вітчизняної літератури, ефективної стратегії на державному рівні, здається, досі немає. Принаймні представники української влади, які взяли участь у дискусії «Стратегії брендингу національних літератур за кордоном», що відбулася в межах «Книжкового Арсеналу», сформулювати її не спромоглися. Однак сподіваємося, що даремною ця зустріч не була — адже прозвучало чимало слушних пропозицій. Справа за малим — трансформувати їх у конкретний план дій.

АСИМЕТРИЧНА ВІДПОВІДЬ

За словами заступника міністра культури України Ростислава Карандєєва, уряд вже розробив певні програми підтримки присутності української літератури за кордоном, однак через фінансові обставини вони «ще не почали діяти повною мірою». Зокрема йдеться про державну підтримку перекладів творів українських письменників в Україні й за кордоном та їхнє подальше поширення бібліотеками світу. Розробляється також окрема програма промоції перекладів української літератури, представлених в електронному форматі.

Посол з особливих доручень при МЗС Дмитро Кулеба вважає, що в умовах обмеженого фінансування просувати українську культуру за кордоном можна шляхом нетворкінгу (тобто створення своєрідної мережі зацікавлених цією темою людей) та синергії державних і приватних зусиль. «Потрібно об’єднуватися довкола конкретних проектів, — наполягає Дмитро Кулеба.        — В Україні є куратори, арт-менджери, видавці, які знають свою справу, але держава повинна підставити їм своє плече. Крок за кроком, підтримуючи конкретні проекти й вирішуючи конкретні проблеми, ми зможемо вибудувати ефективну систему».

Звісно, відкрити світові Україну й, зокрема, українську літературу буде непросто, якщо зусилля в цьому напрямі не будуть двосторонніми. Водночас, як слушно зауважив радник прем’єр-міністра України Данило Лубківський, Захід досі ніколи по-справжньому не намагався зрозуміти Україну, пізнати її культуру та історію. Втім, це не звільняє нас від відповідальності, адже свою «домашню роботу» ми також не виконали. «В структури, які займаються промоцією нашої країни у світі, має зайти якомога більше людей без попереднього досвіду роботи в державному апараті. — вважає Данило Лубківський. — Ми не можемо змагатися з Росією в кількості залучених ресурсів, тому потрібен асиметричний підхід — маємо представити сучасний, несподіваний, образ України. Допомогти тут повинен «імператив небайдужості», якого досі дуже бракувало в системі державної влади». Водночас Лубківський покладає великі надії на створення Українського інституту (на зразок Французького інституту та німецького Гете-Інституту), а також на приєднання нашої держави до культурно-гуманітарної програми Європейської комісії «Креативна Європа», в межах якої ми можемо претендувати на доволі суттєву фінансову підтримку.

КНИЖКА ЯК ДОВГОТРИВАЛА ІНВЕСТИЦІЯ

За словами директора польського Інституту книги Гжегожа Гаудена, 20 років тому більшість людей у світі майже нічого не знали про Польщу, й саме книжка виявилась одним із інструментів, які дозволили ефективно вирішити цю проблему. «На відміну від концерту чи фестивалю, книжка — це не одноразова інвестиція, — пояснює Гжегож Гауден. — У бібліотеках та університетах вона зберігається впродовж десятків років. Книжки створюють певне спільне поле для інтелектуалів у всьому світі. Саме література може стати основою для популяризації національної культури». Водночас, на думку польського експерта, працювати тут необхідно систематично, створюючи довготривалі програми. «Потрібна інституція, яка об’єднуватиме і координуватиме всіх видавців, — вважає Гжегож Гауден. — У Польщі це робить Інститут книги. Видавці нам довіряють й завдяки нашій підтримці можуть планувати вихід наступних видань на кілька років наперед. Така інституція може вибудовувати довготермінові відносини з аналогічними закордонними структурами. Водночас слід пам’ятати, що книжкова індустрія — комерційна. Саме тому пріоритетною, на мою думку, має бути співпраця з представниками публічного простору, видавцями, продавцями книжок, а не державними інституціями».

БЕЗ ПРАВА НА УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕКЛАД

Неодноразово впродовж зустрічі виринала тема відсутності України на багатьох престижних міжнародних книжкових форумах. Олександр Афонін, користуючись своїм правом модератора, намагався витиснути з присутніх на заході урядовців якісь конкретні заяви з приводу участі України в цьогорічному Франкфуртському книжковому ярмарку. Втім, конкретики від них лунало загалом небагато. Нагадаємо, що на минулому ярмарку український національний стенд був відсутній. І це попри те, що організатори надали нашій країні 50-відсоткову знижку на оренду.

Наприкінці заходу слово було надано присутнім у залі видавцям. Опираючись на власний досвід, вони, зокрема, констатували відсутність системної державної підтримки перекладу українських книжок іноземними мовами й розповіли про труднощі, з якими пов’язана дистрибуція вітчизняного книжкового продукту за кордоном. Генеральний директор харківського видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький наголосив на тому, що державного втручання потребує також питання російських перекладів в Україні. «Близько 80 — 90% продажів українських книгарень — це книжки російською мовою, — розповідає видавець. — На відміну від перекладів англійською мовою, права на які окремо продаються для британського та американського ринків, права на російський переклад  продаються в одні руки. І найчастіше першими його  викуповують саме російські видавництва. Вітчизняні ж російськомовні читачі фактично позбавлені можливості отримати український культурний продукт російською мовою — їм доводиться купувати книжки з РФ». Така відкритість українського ринку призводить до того, що разом із перекладними книжками на полиці вітчизняних магазинів потрапляють пропагандистські й антиукраїнські видання з Росії. «Ситуація навіть гірша, ніж описав пан Красовицький, — бере слово директор видавництва «Знання» Володимир Карасьов. — Нерідко російські видавництва, які працюють на два ринки, викуповують права також і на український переклад і... не видають його».