Лiтература як об’єднавча платформа

Пригадую Володимира Олейка, львів’янина, з його неповторною інтонацією, коли декламував власні вірші на багатьох поетичних «збіговиськах». А потім десь... пропав. І, як мовиться, об’явився десь у Лондоні.

—  Володю, хоч кілька слів — про карколомне твоє життя: із Пустомитів — у Лондон?

— «Карколомне» — задраматичний епітет. То правда, що можна зламати карк, перебираючись із однієї країни в іншу: не одному так трафилось! Але, по-перше, Пустомити — не така вже й дрімуча провінція. Все-таки Львів — найбільше село Пустомитівського району. (Усміхається. — Л.Т.) По-друге, перед тим, як осісти в Лондоні, я таки трохи помандрував світом. Приїхав туди майже відразу по тому, як провів півроку у Штатах. Пам’ятаю: класична чорна лондонська таксівка везе мене зі станції «Вікторія» у готель. Я дивився на жваві вечірні вулиці лондонської столиці, на строкаті юрби пішоходів, і місто мені видавалося набагато ближчим до Львова, ніж американські міста, де віддалі не передбачають пересування пішки. Так сталося, що перша закоханість переросла у тривалий зв’язок.

— Який же головний життєвий висновок із цих майже 20 років?

— На загал, універсальних рецептів, як і універсальних висновків, не роблю. Бо те, що видається важливим мені, може бути абсолютно другорядним для когось іншого. Особисто тих кільканадцять років поза Україною навчили мене цінувати особистість. Ми всі дуже подібні у наших потребах і прагненнях, але водночас — різні. Тому і світ цікавіший. Українцям варто було б навчитися поважати цю різність. 

— Ось ти, українець, і навчився! Чи допомагає творчість долати ностальгію? Пригадую твої рядки: «Забите дошкою вікно, / забутий сад обсіли гнізда... / Не повернутися — бо пізно,/ не повернути — бо давно».

— Ностальгія — поняття відносне. Упродовж кількох років після переїзду до Лондона, коли говорив, що їду додому, це означало: їду в Україну. Тепер, коли кажу «Їду додому», то повертаюся до Лондона. Дуже часто, живучи поза Україною, плекаємо нашу ностальгію, леліємо її. І не тільки тому, що, як писала Леся Українка, «у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий...», а ще й через меланхолію за нашою молодістю, що минала там. Себе часто ловив на тому, що у Британії творив собі ілюзії про Львів. А коли блукав львівськими вулицями, усвідомлював, що моя ностальгія за тією бруківкою та кав’ярнями була властиво ностальгією за часом і друзями, які залишилися в тому часі.

— У Лондоні маєш досить «британської України»: викладаєш рідну мову, провадиш засідання українського Читацького клубу при Українському інституті. Кілька слів про це.

— Часто чую від українців, які приїжджають до Лондона з інших європейських країн, що нам пощастило, бо українське життя тут надзвичайно активне. Таки справді — українська громада у британській столиці розбудувалася: діють суботні школи, є український клуб, медична та правнича асоціації, ресторани, галереї тощо. Українські виконавці також залюбки відвідують Лондон, отож почуватися відрізаним від україномовного та українокультурного середовища не доводиться.

Втім, ніщо не постає на порожньому місці. Теперішні набутки української діаспори в Лондоні були б набагато скромнішими, якби не фундамент, закладений попередніми поколіннями, найперше — хвилею повоєнних емігрантів. Саме вони важкою працею та надзвичайною самопосвятою доклалися до того, що маємо тепер, найперше — просторі приміщення у найпрестижніших закладах Лондона.

Одним із прикладів того, як пригодилася праця попередніх поколінь українців, є нинішнє приміщення консульства нашої держави в Лондоні. Після того, як 1991 року Україна відзискала свою незалежність, саме місцеві українці передали їй одне зі своїх приміщень, бо на колишню союзну дипломатичну власність за кордоном наклала лапу Росія. Консульство й донині перебуває там.

Пам’ятаю, як ще 1995-го, в часі мого першого візиту до Лондона, під час інтерв’ю з тодішнім директором Польського громадсько-культурного центру в Лондоні запитав його про співпрацю польських та українських громад у Британії. Пан директор (на жаль, уже не пригадую його імені) був відвертим і визнав, що, з огляду на наслідки сумних подій 1944 — 1946 років, співпраця була досить обмеженою. Однак додав: «Знаєте, попри все, шаную українців за їхню громадянську самовідданість. Від поляків, навіть тих, які займають у Британії високі посади, важко зібрати кошти на добро громади, а українці допомагали вибудувати свою громаду потом тяжкої праці та відчуттям обов’язку. Тому, незважаючи на повоєнну бідність, вони спромоглися розбудувати набагато престижнішу інфраструктуру, ніж ми, поляки». 

А щодо Читацького клубу, то його 2009-го зініціювала тодішній директор Українського інституту в Лондоні Марта Єнкала. Коли вона запропонувала мені взятися за нього, то спершу сумнівався, чи вдасться зібрати достатньо людей, які б щомісяця мали час та  бажання з’їжджатися до Інституту на обговорення українських книжок. Слава Богу, сумніви виявилися марними. І от уже сьомий рік збираємося на наші дискусії, які часто переростають за межі обговорюваних творів. Маємо учасників, які народилися поза Україною, — в Польщі, Німеччині, Канаді. Є такі, що долають 200 — 300 кілометрів, щоб потрапити на засідання. З роками наш  Читацький клуб перетворився на своєрідний клуб спілкування, і саме українська література стала його об’єднавчою платформою.

— Сучасні технології дозволяють бути присутнім і тобі, зокрема в українському контексті: літературні сайти друкують поезії, лунають пісні «Мертвого півня» на твої слова, виходять антології з твоїми добірками. Але бажана й активна жива присутність автора. Де й коли в Україні?

— З контексту, правду кажучи, я випав: попри поодинокі публікації чи інтерв’ю, не нагадував про себе новими книжками. Таки найкраща пора цю ситуацію виправити. Найпростіше було б приїхати в Україну на презентацію нової збірки, бо над тими часами, коли за розповсюдження поетичних книжок бралися облкниготорги, вже давно зійшлася вода. Тепер видавництва радо беруться за видання, але не за розповсюдження поезії. Вона ж некомерційна! Отож авторські презентації — чи не найефективніший засіб не тільки розповсюдження власної книжки, а й належного діалогу з читачем. Я вже скучив за цим.

— То чого чекати ближчим часом від письменника Володимира Олейка?

— Найперше, збірки віршів, яка вже геть зачекалася на полиці. А потім, сподіваюся, нарисів про мандри — у просторі й часі.

ДОВІДКА «Дня»

Володимир Олейко народився в містечку Пустомити на Львівщині. Після завершення навчання на відділі редагування Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова працював на різних журналістських та редакторських посадах: у журналі «Дзвін», газеті «Просвіта», «Радіо Свобода», телекомпанії «Вікна». Від 1997 року живе у Лондоні, де здобув ступінь магістра Вищої Лондонської школи економіки та політології. У Британії викладає українську мову як іноземну.