«Мій перший дитячий спогад – російські танки на вулицях Братислави»

Павол РАНКОВ — письменник, есеїст, лауреат численних премій, зокрема Європейської літературної премії та «Ангелуса», викладач університету ім. Коменського у Братиславі. В літературі дебютував 1995 року зі збіркою оповідань «З відступом часу», згодом були надруковані «Ми і вони/Вони і ми» та «Впритул». А 2008-го Павол Ранков опублікував свій перший, проте дуже успішний роман «Це трапилося першого вересня (чи ще колись)», який, власне, і продовжує «зривати» літературні нагороди.

Як пояснює Микола Рябчук, такій популярності книжка завдячує центральноєвропейській проблематиці. Події роману розпочинаються 1 вересня 1938 року — за рік до війни, а герої твору — троє юнаків: чех, угорець та єврей, проходять через серйозні випробування — Другу світову війну, окупацію та два тоталітарних режими. За словами Миколи Рябчука, цей роман — «широкий зріз драматичного життя Європи». Є надія, що й українські видавці зацікавляться цієї книжкою та зроблять її доступною для нашого читача.

Натомість 2011 року світ побачила повість Павола Ранкова під назвою «Матері», у якій йдеться про історію жінки, яка народила дитину в ГУЛАЗІ. Власне, уривок з цього тексту прочитав сам Павол Ранков у Львові на зустрічі в рамках «Місяця авторських читань». До речі, завдяки цьому фестивалю, автор побував у Львові вперше. В інтерв’ю «Дню» словацький письменник більше розповів про свій роман, скелет і м’язи художнього тексту, а також поділився думками про Центральну Європу та відчуття загрози з боку Росії.

— Я б хотіла розпочати розмову з вашого роману «Це трапилося першого вересня (чи ще колись)». У місті Левіци, де починається дія роману, народився ваш батько. Розкажіть, чи бували ви там у дитинстві, і що воно для вас означає?

— Левіци — це маленьке місто на півдні Словаччини, і що стосується національної структури, то воно дуже змінилось за останні 50 років. Перед Другою світовою війною там переважно проживали угорці, а після неї місто повернулося до Чехословаччини, і вже більше переважало словацьке населення. Мій батько, який виростав у тому місті у 20-30-х роках минулого століття, згадував, що там дуже добре уживалися між собою угорці, чехи, словаки та євреї. Коли я писав роман, то попросив його розповісти свої спогади про це місто. Деякі епізоди мені дуже сподобалися, і тому я його запитував: «Той хлопець, про якого ти розповідаєш, він походить зі словацької чи угорської сім’ї?». Мій батько казав, що на це неможливо дати відповідь, тому що вони не були сім’єю, про яку можна сказати — це словаки або угорці. Того часу Левіци були дуже приємним спокійним містом, зараз ми б назвали його мультикультурним. Тоді такого слова не вживалося, але так тоді жили.

— Ви там були?

— Я написав цей роман на основі спогадів свого батька. Уперше я потрапив в це місто на зустріч із читачами. Вони сказали, що пригадують описані в моїй книжці епізоди, але зовсім не пригадують мене, до якої школи ходив і де жив. Коли я сказав, що вперше в Левіцах, вони дуже образились, сказали, що так не робиться. Але, на мою думку, художній роман не має бути правдивим.

— На врученні премії «Ангелус» ви сказали, що історії в книжці, хоч і вигадані, але мають біографічні моменти, позаяк деякі епізоди пережиті вашим батьком та його другом. Якою мірою ця книжка є біографічною?

— Уявімо собі людське тіло. Скелет — це вигадане, а м’язи, суглоби, нутрощі — це реальне. Щоб ця істота могла жити, їй потрібне і перше, і друге.

— Місто Левіци, про яке ви пишете, є сховищем історії та культури багатьох національностей, пограниччя. Скажіть, наскільки символічним це місто є у центральноєвропейському контексті?

— Фактично весь кордон Словаччини з Угорщиною є таким змішаним. Це типовий південь. Символічне значення цього міста полягає в тому, що через нього багато разів проходив кордон, постійно змінювався.  Не знаю, чи можна так сказати щодо сучасної ситуації в Україні, але кордон завжди є нестабільним, рухомим. Другий символічний момент, що коли люди живуть настільки близько, то більш толерантні одне до одного, а коли живуть окремо, то більше ненавидять.

— Я погоджусь, що тема пограниччя є дуже актуальною загалом для Центральної Європи, і зокрема для України. Цей топос мав дуже складну історію, реальність перебуває у постійному процесі трансформації. Скажіть, якими, на вашу думку, є головні виклики перед Центральною Європою?

— Я постійно сумніваюсь у тому, що ідея Центральної Європи має правильну назву. Не лише тому, що слово «центральний» означає центр чогось, незважаючи на те, що тут завжди була периферія. Ця частина світу, яку ми називаємо Центральною Європою, завжди була таким коридором, де сходилися інтереси Німеччини та Росії. Ці країни є надто маленькими, щоб стати супроти цих обох країн. Коли я говорю, що мені подобається Львів, то я також маю на увазі, що мені подобається ця сонна спокійна атмосфера. Цей спокій випливає з того, що місто не є центральним, саме тому може бути таким спокійним і творчим.

— То якими, на вашу думку, є виклики Центральної Європи?

— Я думаю, там викликом є завдання знайти для себе центральне місце та спокійно жити, незважаючи на впливи Німеччини і Росії. Я розповім вам історію трохи про інше, але мені здається, що це типова центральноєвропейська ситуація. У Чехії немає євро, а в нас є, і мене дуже багато разів чехи запитували, що робитимете, якщо Єврозона розпадеться через Грецію? Я відповів спонтанно, але це типова центральноєвропейська відповідь: «Це нас не хвилює. Це вирішать в Берліні».  Словаччина не має свого плану.

— Мілан Кундера у своєму есе «Трагедія Центральної Європи» писав, що «у Центральній Європі на східному кордоні Заходу кожний народ був особливо чутливим до загрози від російської могутності». Чи відчувається ця загроза зараз?

— Коли моя мама прочитала опубліковану книжку «Матері» (про ГУЛАГ. — Авт.), перше, що вона сказала, «якщо повернуться росіяни, то точно тебе ув’язнять». Тобто це не історичний досвід, а досвід моєї мами, який полягає в тому, що вона впевнена: росіяни все одно «прийдуть». Ще розповім таку історію: в нашій країні національним спортом є хокей, ми граємо не дуже добре, але якщо відбуваються міжнародні змагання з хокею, то ми всі за цим слідкуємо. Раніше мої доньки мене запитували, чому я, незважаючи на те, що Словаччина не дуже добре грає в хокей, дивлюся цю гру та ще й вболіваю за росіян. Я відповів, що і так всі недолюблюють росіян, а я б хотів бути одним у цій країні, хто їх підтримує. Але два роки тому я зрозумів, що люди, які тішаться кожному голу у ворота росіян, мають рацію. У Росії зараз така ситуація, що навіть якщо виграють хокеїсти, це також буде підтримкою путінського режиму. Те, що мені не подобається і заважає в Росії, це Путін. Мене дивує, що людина, яка була в рядах КГБ, може мати хороші стосунки із патріархом православної церкви. Це незрозуміло.

— Ви вже, мабуть, чули про ситуацію у Мукачеві. Це події, що відбуваються фактично за кількадесят кілометрів від Словаччини. Чи в Словаччині є якась реакція, чи є відчуття, що конфлікт близько?

— Є. Першою реакцію було те, що на кордоні дуже збільшили кількість воєнних та поліцейських загонів. А інша реакція полягала в тому, що це те, чого хотів Путін — він чекає, поки виникне внутрішній конфлікт. Але, можливо, ця ситуація сприятлива тому, бо в Україні зрозуміють, що будь-який націоналізм є небезпечним: чи то російський, чи український.

— У своїх книжках ви багато пишете про Другу світову війну та повоєнні роки. Події, що зараз відбуваються, дуже часто порівнюють із подіями Другої світової війни. Ви теж вбачаєте цю схожість?

— У нас ситуацію в Україні порівнюють із радянською окупацією 1968 року.

— Ви тоді, мабуть, були дуже маленьким. Чи пам’ятаєте ці події?

— Власне, це мій перший у житті спогад. Він пов’язаний із російськими танками на вулицях Братислави. Книжку «Це сталося першого вересня» я завершую якраз цією згадкою, як радянські танки виїхали на вулиці Словаччини. Мені тоді було чотири роки, я був маленьким хлопчиком, який з радістю бавився у стрілянину та вояків. Тому я дуже тішився, що бачу танки. Не розумів, чому мама тримає мене на руках і плаче, коли ми дивимось на них...

— Якщо говорити про культуру загалом, то як, на вашу думку, на неї впливає війна, як вона змінює людину?

— Якщо звичайна людина мириться з тим, що в її присутності когось вбивають, або вона має когось вбити, це знищує її на все життя. Тому, на жаль, виникає складна ситуація, люди житимуть із таким тяжким досвідом. Тому що одна справа, це — патріотичне натхнення, а інша — свідомість кожної людини.    

За переклад розмови подяка Олександрі КОВАЛЬЧУК