Мирослав ЛАЮК: «Усі наші біди — через неосвіченість»
У буремних подіях сьогодення інколи важливо зупинитися і задуматись. Одна з таких можливостей — поговорити з цікавою людиною. Скажімо, з талановитим молодим поетом. Мирослав Лаюк, лауреат багатьох літературних премій, автор нещодавно виданої книжки «Осоте!», останнім часом «засвітився» в медіа-просторі завдяки своїй участі в літературних читаннях у рамках безкоштовних курсів української мови, що відкрилися у багатьох містах України. Але розмовляли ми, звісно, не лише про них, а й про поезію та культуру загалом, про освіту, політику та інше...
— Мирославе, нещодавно ти їздив у кілька міст Центру і Півдня, в яких відкрили безкоштовні курси української мови від Комітету захисту, виступав, читав вірші... Які твої враження від цього проекту? Що змушує людей іти на ці курси? Як вони сприймають сучасну молоду українську поезію?
— Курси є місією благородною і мудрою. Мені хотілося б, аби російськомовні регіони могли також говорити українською, зберігаючи при цьому свою різність, культурну різноманітність. Бо тоді на рівні спілкування культура матиме більше учасників, співрозмовників, все-таки в суверенній державі має бути один дах. Виявляється, що це дуже просто — треба лише прийти і сказати: я можу навчити тебе української, нікого не купляти, не говорити «щиро» про «солов’їність» і «барвінковість», а просто прийти і навчити, пояснити правила, допомогти зробити вправи, розказати про те, що існує українська культура, творена цією мовою, що вона цікава, організувати мовне середовище для спілкування. Східна частина вже розуміє, що, попри те, що там довго вчили, що на Заході живуть «самі бандерівці», це не є перешкодою для ведення бізнесу, подорожей, навчання дітей, відчуття своєї землі і там. А ще, що українська мова — це не зброя Західної України, а можливість ідентифікувати себе і представляти як учасника великого народу. Знати мову — річ абсолютно не ідеалістична, а дуже навіть практична; ми хочемо пройти цей період порожньої риторики, порожніх закликів до любові, коли «патріоти» вдень воюють за державність, а вночі розкрадають країну і брешуть нам в очі. Курси, до речі, діють і в Калуші, в Житомирі, тобто там, де українська може бути просто неграмотною. А сучасну українську поезію сприймають по-різному. Але то не проблема самої поезії. У нас вважають щось таке суперсучасним, що за кордоном вже давно застаріло. У нас банально середня школа не дає знань, а більшість університетських курсів є фікцією.
— Взагалі чи є в тебе уявлення, як змінити культурний клімат хоча б у середніх обласних центрах країни?
— Мені останнім часом здається, що всі наші біди через неосвіченість. Це сумно, що перед тим, як почитати верлібр, ти мусиш розказати, що поезія буває і неримована, що це класична форма вже сотню років, що такий твій вибір — це не наруга над пам’яттю попередніх поетів, а що навіть і попередні поети, класики, так писали. Вихід є, цей вихід очевидний і завжди дієвий — інвестиції з боку держави в культуру й освіту. Ініціатива на місцях зазвичай швидко виснажується.
— Родом ти, здається, зовсім з маленького містечка в Карпатах. А що там? Чи читають іще бодай щось?
— Недавно серед речей мого діда Петра, котрий жив у карпатському селі Яворів, знайшов якусь ранню книжку Юрка Покальчука, хоча дідова невеличка бібліотека майже вся соцреалістична. Тітка мені розказувала, що в часи, коли книжки були дефіцитними, дід із сусідами постійно обмінювався якимись новими виданнями. Вони справді збиралися потім за чаркою і обговорювали книжку — сусід Вася, ще один свояк Коля, бабин зять Василь.
Тепер трохи не так. Люди загалом у світі відходять від букви, слова. Це повернення до образу, картинки, візуального — як у первісні часи.
— Мирослав Лаюк — досить герметичний, асоціативний, інтертекстуальний поет і при цьому з доволі інфантильними (в позитивному значенні цього слова) інтонаціями. Зустріч такого автора і його текстів із непідготовленим слухачем/читачем — безумовно, цікавий культурний факт, розкажи, будь ласка, про це!
— Несприйняття відбувається внаслідок заниженої чутливості учасників нашого культурного середовища, а також небажання слухати, небажання перейматися чужим. Ну не може простір, котрий 70 років у радянській ізоляції просто загнивав, тепер пахнути. Не можуть випускники шкіл, де вчителі самі нічого не розуміють, любити Целана. Не може людина, у генах котрої тече кров звіра, який мусив їсти представників свого виду, довіритися поетичному слову.
Хоча, звісно, я собі часом багато дозволяю, бо ціную відчайдушність; це привілей молодості — можливість дозволити собі бути категоричним, прямим, трохи безвідповідальним. Мене просили близькі люди не давати надто відвертих текстів до книжки «Осоте!», але я зробив так, як відчував. У мене загалом тексти не такі вже й радикальні. Але я потребую постійного перегляду себе вчорашнього. Література потребує, щоб її шокували, вона постійно в стані перед зупинкою серця.
— Серед іншого, під час виступів на курсах презентували новий альманах «Знак» від видавництва «Смолоскип». Є в ньому й твої вірші. Гадаю, читачам «Дня» було б цікаво щось дізнатися про цей альманах...
— В альманасі багато імен — це двадцяти— й сорокарічні (Стахівська, Горобчук, Леонович, Тумаєва...). Тут і поезія, і проза, і критика. Добрий початок для знайомства з сучасною літературою. Для мене цей альманах є особливим, бо туди випадково потрапили тексти, які я писав ще в школі. Але це не катастрофа. Катастрофа — коли немає що помістити в альманах такого типу й немає змоги його видати. А в нас поки що і з першим, і з другим все більш-менш добре.
— А ти назагал любиш мандрувати? Це якось відбилося на твоїй творчості?
— Мені зовнішня одноманітність дуже швидко набридає. Уся моя творчість є подорожжю, як би заштамповано це не звучало. Я мандрую: від сонета про проблеми мови й «розмовлення» до верлібру про температуру кипіння, переваги й недоліки алюмінію. Від метафізики до фізики.
Тепер я досить часто кудись їду. Дорогою з Будапешта до Рима написав цикл, який називається «Циганський театр». А в Чопі спостерігав, як дві вагітні циганки з дітьми на руках біля пологового будинку на лавці курили. А перед тим з вікна потяга бачив, як у канаві густо росли жовті іриси (поет Петро Мідянка потім мені розказав, що то є такий релікт Закарпатської низовини — півники угорські). Тобто я ці всі подорожі перетворюю, самі емоції вимагають бути висловленими. Про вагітних і півники ще нічого не написав — але обов’язково напишу.
— Що зараз іще новенького пишеш? Чи відчуваєш, куди рухається твоя поетика? Наприклад, іноді виникає спокуса вгадати, чи станеш ти «цинічнішим», чи «здитинієш», а чи надалі шукатимеш рівноваги... Хоча, звісно, це великою мірою спекуляція.
— Пишу дуже багато. Майже готова нова поетична книжка. Але в мене багато особливих вимог щодо її матеріального вигляду, тому, певно, опублікую не скоро. Пишу роман. Дописую. Але це таємниця, все щодо роману — таємниця.
Взагалі мені важко визначати певні свої риси. Я не можу відповісти, які мої улюблені цукерки чи що я ціную в людях, а називати напрямок руху поетики — взагалі ризиковано, бо вона, на щастя, непередбачувана (якби навпаки, то можна було б вмерти від нудьги). Наразі помічаю, що в моїх текстах закрадається якась недовіра до мови, слів. Вони починають все менше мати сутності, зазвичай обманюють, створюючи якісь порожні надструктури. Вербальне занадто замінило справжнє собою: ми кажемо «люблю», «співчуваю», «доброго дня», але це нічого не означає, анічогісінько. Ми відрізняємо Платона від Аристотеля, перед цим прочитавши про них кілька статей, але що з цього? Мова розмовлюється. Я в своїх текстах все більше прагну того, щоб слово ставало музикою, картиною, скульптурою. Щоб конкретна моя емоція була як своя емоція в кожному індивідуальному сприйнятті.
Надзавданням Срібного віку було створення містерії — театралізованого майже релігійного дійства, яке залучає автора й читача до слова і дії. Я поки пишу п’єси.
— Не так давно ти отримав літературну премію за п’єсу. Як ти бачиш нинішню ситуацію в українській драматургії?
— Кілька днів тому дописав п’єсу про Гоголя і Шевченка — таку готично-фентезійно-комедійну, гротескну і вкінці трагічну, певною мірою ідейну: вона про українців і малоросів, про те, що чіткі опозиції є досить несталими, абсурдними, швидкозмінними, позиція людей дуже часто визначена не ними самими, а репресивними структурами великих наративів. Боюся, що за нинішньої української культурної ситуації навряд чи така п’єса може бути на сцені. Я вже два роки не ходжу до театру (крім небагатьох винятків, а вони, на щастя, є!). Бо навіщо? Для чого дивитися одне й те ж саме, мені набридли трупи, вони смердять.
— Бурхливі події на вулицях українських міст, Майдан, сутички, переговори... Ти відчуваєш потребу якось заявити свою громадянську позицію щодо цього? Чи виступав ти, наприклад, на Майдані і чи хочеш?
— Я ходжу на Майдан, хоча усвідомлюю свою мізерну роль, усвідомлюю, що наслідки мають, матимуть і другий бік, а ще — що історія циклічна, що полюси постійно змінюються. Увечері перед беркутівською бійнею, коли ці тварюки убивали людей, я читав невеликий вірш зі сцени й сказав «Слава Україні!». Певне, моя поезія не буде доречною в такій ситуації, бо вона малориторична, але мені важливий такий досвід. Так, маса хоче популізму, розваги, а не довгого думання й деавтоматизації. Але відповідь кількох десятків тисяч «Героям слава!» таки зворушує. Будь-яка позиція рано чи пізно себе не виправдовує. Кожного дня ми стаємо іншими. І я бачу, як багато поетів, котрі 2004-го присвячували вірші помаранчевій революції, тепер їх ховають у ту ж шухляду на замку, де зберігаються їхні непристойні фото.
Під будинком профспілок, де знаходиться кухня Євромайдану, мене якийсь чоловік попросив допомогти занести мішок з картоплею. Там всередині — мурашник, найбільша кухня, яку я тільки бачив. Надворі рубають дрова й гріються. Я зворушений цими людьми, які їдуть сотні кілометрів і ночують тут на морозі, котрим не байдуже. Мене дуже звеселяє Київська міська адміністрація, до якої я б ніколи без посвідчення, дозволу і перевірки не потрапив, а тепер тут грають на роялі, готують бутерброди, під колонами відпочивають і навіть хроплять. Якби тепер ожив батько Махно й Маруся Никифорова, вони б подумали, що ніколи не помирали. А так і має бути, лише так, шляхом перевертань, життя стає життям, погане життя стає красивим і цікавим, а не безкінечною нудотою. Мої думки наївні, романтичні. Але я дійсно люблю цю країну і не розумію, як можна хотіти звідси виїхати. Та це найцікавіша країна в світі! А ще, хочу вірити, що вона на порозі великих змін, коли людожерів посадять, тітушки почнуть працювати на заводах, а політики — не трендіти.
Я знаю, що ми пішаки у цій грі. Але, принаймні, пішаки білого кольору.
— Що в такій ситуації загалом може дати голос митця, інтелектуала?
— У нас не люблять розумних і креативних людей. Заздрість вселяє відчуття загрози, що хтось житиме краще за тебе, зрозуміє щось краще. Але що вдієш — у нас довга й трагічна історія, яка спричинила таке ставлення.
У перші дні Євромайдану говорили в основному інтелектуали. Що це може дати? Ну, принаймні мені цікавіше їх послухати, ніж підлих і порожніх політиків, котрі заробляють рейтинг. Для мене це приклад, деякі люди там були прикладом, бо якщо вони (інтелектуали і митці) не дивляться на це скептично і цинічно, то як це можу собі дозволити я — дурніший і менш досвідченіший?
Мені дуже приємні ці люди, розумні і щирі люди. І сумно за тих, що ходять на мітинги за гроші. Вчора я хотів підійти подивитися мітинг на підтримку Президента до Верховної Ради. А там не пропустили, сказали, що впускають лише тих, кого знають. Довелося спостерігати через ґрати — як у зоопарку.
Інтелектуалу, який живе в таких умовах, напевно, треба вставати. Бо Дзюба вставав. І Стус.
— Сьогоднішні катаклізми (хай насправді й не дуже великі, на щастя) мають у собі певний елемент монументальності, вони ефектні, зрештою, екзистенційні, у них прокидаються давні архетипи (як-от переховування обложених і побитих «Беркутом» мітингувальників у монастирі, котре вже всі порівняли з реаліями Батиєвих часів). Чи не надихає це тебе у творчому плані?
— «Беркут», армійців, міліцію, які працюють під час злочинного режиму, я завжди зневажав, хоча іноді несправедливо. Це ж яку велику треба мати претензію до світу, щоб туди йти. Дитячі травми і комплекси призводять до того, що силовики забивають дітей і старих, вони вже давно були «голодні», очікуючи на «м’ясо». Я військовозобов’язаний, і це мене гнітить, бо я народився вільним не для того, щоб мене вчили, як убивати інших людей. Саме в ненасильстві над іншим я бачу суть свободи.
З великим нетерпінням чекав якоїсь катавасії з пам’ятником Леніну на Бессарабці. За цей час я написав хіба один вірш. Але він не про революції. Мені потрібен час, аби це відрефлектувати. Надто все неоднозначно, все дуже вражає, але мені потрібен час. І всім нам.
— І останнє, доволі традиційне та, що важливо, миролюбне запитання. Що ти останнім часом прочитав або зараз читаєш таке, що можна було б порадити читачам газети «День»?
— Останнім часом читаю лише програмове, бо доучуюся на магістра філології, а це досить обтяжує. Рекомендую проникливу «Пісню Соломона» Тоні Моррісон, нововідкриті для мене «Метаморфози» Овідія, прекрасні вірші Тараса Мельничука, по якому, сподіваюся, напишу дипломну роботу. Я дуже чекаю нову книжку Герасим’юка: чув кілька віршів з неї — це могутність і гордість за всю нашу поезію. Філологам рекомендую праці Соломії Павличко — аби не думали, що ми такі відсталі.
