На кілька днів Луцьк став столицею князівства поезії

У Луцьку відбувся міжнародний форум перекладачів та поетів під назвою Magnus Ducatus Poesis («Велике Князівство Поезії»). У ньому взяли участь предтставники різних літератур регіону — української, литовської, польської, білоруської, російської, молдовської, кримськотатарської. Проект Magnus Ducatus Poesis триває вже декілька років, і головна його ідея полягає у спільних акціях і взаємних перекладах поетів із країн, які колись цілковито чи частково належали до Великого Князівства Литовського. Фестивалі, подібні до Луцького, вже відбувалися у Вільнюсі, Мінську, Кракові, Києві. Цього разу поети поділилися на кілька груп та працювали в них над взаємними перекладами, виступали в луцьких навчальних закладах і бібліотеках, їздили на екскурсії до визначних пам’яток міста й цікавих місць навколо нього.

Фінальною подією форуму став виступ в обласному Академічному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Він був організований у доволі оригінальний спосіб: спочатку всі поети почергово читали по три рядки зі своїх віршів, відходили від мікрофонів та продовжували читати їх усі водночас, утворюючи таким чином «вавилонське багатоголосся», а потім у супроводі музичної імпровізації читали по одному віршу, який надалі також звучав у перекладі.

Безумовно, цікава й непересічна подія для Луцька. «День» вирішив поцікавитися в зарубіжних поетів, гостей волинської столиці, яке враження на них справила участь у Magnus Ducatus Poesis, саме місто, праця над перекладами, що вони думають про взаємозв’язки наших літератур.

Вітас ДЕКШНІС (Литва), один з організаторів:

— Перекладена поезія яких країн та мов сьогодні знаходить найбільший відгук і зацікавлення в литовського читача?

— Із перекладною поезією у нас складно. Видається вкрай мало, інтерес до поезії й так не надто великий, та й, до того ж, читачі надають перевагу відомим литовським авторам. Зацікавлення до нового виявляється рідко. Усе ж останнім часом у Литві відбувається дедалі більше нових заходів, підростає молода публіка, намагаємося подолати цю інерцію. Найбільше за останні роки видавалось американської, польської та латиської поезії, але про популярність, на жаль, поки говорити не доводиться.

— На Magnus Ducatus Poesis у Луцьку була представлена поезія українською, литовською, білоруською, румунською, російською та кримськотатарською мовами. Чи можна сказати, що в них сьогодні присутні певні умовно національні тенденції? Чи можна їх спробувати окреслити?

— Поезія — справа глибоко особистісна, до того ж, у Луцьку були представлені далеко не всі тенденції. Як на мене, молоді українські й білоруські автори дедалі цілеспрямованіше шукають контакту з публікою, литовська поезія герметичніша. В усіх — свої відносини між поколіннями, власний підхід до верлібру й силаботоніки, до «міської» та «сільської» тематики, до соціальності поезії. Усе ж таки я не вважаю себе досить компетентним для того, щоб робити глобальні висновки.

— Які подальші плани проекту Magnus Ducatus Poesis?

— Наскільки я знаю, Спілка письменників Литви обговорювала плани подальшої співпраці з Луцьком. Magnus Ducatus як окремий проект також розробляє свої плани — перекладацьких майстерень у Литві, заходів у Польщі, Україні, Латвії. Білоруські учасники проекту вже регулярно проводять фестивалі в Мінську. Є й видавничі задуми — продовжувати альманах-антологію Magnus Ducatus Poesis, видавати книжки з перекладами, можливо, звернутися й до класики сучасної поезії країн-учасниць — наприклад, до поезії таких авторів, як Сігітас Гяда, Альбінас Жукаускас, Григорій Чубай, Тимотеуш Карпович. А поки що ж найважливіше — видати те, що було перекладено на луцький форум. Це буде окремий проект.

— Де можна побачити твої переклади українською?

— Наразі мої вірші у перекладі Галини Крук можна прочитати в другому виданні антології-альманаху Magnus Ducatus Poesis, але його досить непросто знайти. Маріанна Кіяновська приготувала багато нових перекладів — і моїх текстів, й інших литовських авторів мого покоління, вони мають незабаром вийти в журналах «Кур’єр Кривбасу» та «ШО».

Лео БУТНАРУ (Молдова):

— Ви застали ті часи, коли наші країни обидві були в складі СРСР, і тому форми літературної співпраці, взаємообміну були іншими. Якщо порівняти із сьогоденням — тепер молдовський, румунський читач краще чи гірше знає українську поезію? Взагалі, з якими іменами вона асоціюється?

— Сьогодні нам варто підтримувати взаємні переклади найкращих творів української та румунської літератур, шукати нових форм співпраці наших культур. Сам пам’ятаєш, як у Луцьку твій український колега сказав мені, що «книжечка» Еміля Чорана нарешті вийшла українською мовою. Зраділи. Адже Чоран заслуговує значно більшого, бо він — один із найвизначніших філософів та есеїстів сучасності. Я сам переклав дещо уривками з української поезії, зокрема невелику антологію українського авангарду. Чому б нам не думати про антологію сучасної української поезії? Прози, драматургії?

Коли ж говорити про радянський період... Тоді перекладалися не найкращі твори, а ті, що були потрібні для «виховання радянської людини».

— Ви переклали і надрукували в літературному журналі цілу міні-антологію українського поетичного авангарду 1920 — 1930-х років. Здається, навіть у самій Україні це явище викликає, на жаль, менше інтересу... Які ваші враження від нашого авангарду? Чим він близький, а чим відрізняється від, скажімо, румунського чи іншого європейського?

— На жаль, у вас не сприймають і не розуміють ролі авангарду в осучасненні української культури. Знаєш, коли цей переклад вийшов, я розіслав звістку про нього, разом із чудовою обкладинкою журналу Vatra, де його було надруковано, по багатьох українських літературних виданнях, літературно-мистецьких організаціях, але відгуків практично не було. Уявляю собі, як миттєво відреагували б на подібний факт щодо їхніх літератур у Німеччині, Франції, Угорщині, Польщі, в Будапешті й Кишиневі! Багато держав допомагають популяризувати свої літератури у світі, але не Україна. No comment.

Український літературний авангард мав свої специфічні проблеми — для збагачення національної мови, часто він вдавався до масивної словотворчості. Згадаймо, що Михайль Семенко створив і запропонував для літератури й побуту близько семисот нових слів. Павло Тичина створив близько шестисот слів. Не всі вони, звісно, увійшли в живу, розмовну мову, але деякі, слава Богу, є й дотепер. А загалом, як і всі інші європейські авангарди, український реструктуризував по-новому літературну творчість, проголошував перемогу сучасності над усім минулим, віджилим, провінційним, локальним, модернізуючи естетичне сприйняття, заряджаючи по-новому творчий дух.

— Де в Україні можна почитати ваші твори?

— Перші мої вірші українською мовою вийшли дуже давно, в перекладі Олексія Лупія, котрий надрукував їх у газеті «Літературна Україна», а потім в антології «Молода поезія Молдавії «Весняні Кодри», яка вийшла у світ 1973 року. Переклади Галини Тарасюк виходили в буковинській періодиці, а Михайла Шевченка — в полтавській. Окремі переклади також траплялися мені в електронному вигляді. А нещодавно мої вірші перекладав Олександр Ірванець. Сподіваюся, далі буде.