Нові профайли на Шевченка

Книжка, про яку буде наша розмова, ніби засвідчує, що у Харкові й досі існує потужна наукова школа в гуманітарній сфері, незважаючи на жалюгідний стан державного фінансування всіх без винятку науково-дослідних установ країни. Попри наявну економічну скруту, харків’яни демонструють відданість традиціям, що складалися не одне десятиліття у науковому середовищі міста, а також неухильне бажання збагатити новими відкриттями вітчизняну культуру, літературу і мистецтво. Це повною мірою стосується професора, доктора філологічних наук Леоніда Ушкалова, котрому належить авторство фундаментального видання «Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання» обсягом понад 600 сторінок, яке побачило світ у харківському видавництві «Майдан» у рік святкування 200-річчя ювілею Кобзаря завдяки фінансовій підтримці меценатів із Торонто і Канадського інституту українських студій (м. Едмонтон).

Енциклопедія містить 300 есеїв, у яких автор надзвичайно скрупульозно дослідив чи не кожен день у житті Тараса Шевченка, послуговуючись при цьому його літературною, мистецькою та епістолярною спадщиною, а також спогадами сучасників. Кожна розвідка має коротку назву та певну композиційну побудову. Розміщені вони в алфавітному порядку. Як правило, автор на початку есе дає визначення певного поняття, явища, терміна, живої істоти чи предмета, яким Тарас Шевченко постійно цікавився й використовував у побуті. Критик наводить фрагменти з його літературних та мистецьких творів, де все це згадує, водночас проводить паралелі з творчістю видатних українських і зарубіжних митців, здебільшого зі Східної та Західної Європи.

Праця Леоніда Ушкалова просто рясніє вражаючими фактами з життя Тараса Шевченка, які супроводжуються аргументованими авторськими спостереженнями, висновками і парадоксальними судженнями. Складається враження, що автор ніби знає про Шевченка набагато більше, але з невідомих причини просто не наважується розповідати більш розлого про людей та їхні долі, які так чи інакше були дотичними до Тараса Григоровича. Це повною мірою стосується, приміром, Ганни Барвінок — дружини Пантелеймона Куліша, на весіллі в якого поет виконував роль почесного боярина. В есе «Божевілля» автор висловлює лише припущення, що причиною її душевного занепаду стало нерозділене кохання. А в попередній розвідці під промовистою назвою «Блудниця» спливає життєва історія Марка Вовчка, котрою, як і інші (той же Куліш, Тургенєв і ще з десяток яскравих представників тодішньої літературної богеми), захоплювався Тарас Шевченко. Виявляється, у стосунках між чоловіком і жінкою для цієї письменниці, на думку автора, дозволялося все, і ніщо не було гріховним. Так само лише натяком обмежується Леонід Ушкалов про негативне ставлення поета до творчості Льва Толстого та Миколи Некрасова, практично не вказуючи жодних причин та мотивів. Багато чого залишається недомовленого і про кріпосну актрису Катерину Піунову та княжну Варвару Рєпніну, до котрих поет відчував симпатію, а може, й щось більше.

Широкому застосуванню в побутовій лексиці такого модного нині слова, як «профайл», ми завдячуємо маскультурі, а точніше, Голлівуду. Адже в експертів-криміналістів і літературознавців є одне спільне — вони досліджують внутрішні уподобання людини з метою зрозуміти її поведінку, вчинки і досягнення в різних царинах. Тому, використовуючи колосальний масив інформації, зібраний в енциклопедії Леонідом Ушкаловим, спробуємо скласти коротенький профайл на Тараса Григоровича Шевченка.

Отже, для багатьох читачів стане справжнім відкриттям, коли вони дізнаються, що однією з улюблених страв поета був борщ із сушеними карасями; із напоїв — чай з ямайським ромом, коричневе англійське міцне пиво фірми Barclay&Perkins, а ще — херес, мадера, червоне вино, шампанське французького виробництва марки Veuve Clicquot; з натільної білизни — білизна голландського виробництва з особливо тонкої матерії; із сигар — гаванські; із книжок — історичні романи Вальтера Скотта та поема «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі; з творів українських авторів — «Пан Халявський» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Енеїда» Івана Котляревського, «Гараськові оди» Петра Гулака-Артемовського, «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, «Чорна рада» Пантелеймона Куліша; з історичних праць — дослідження Едварда Гіббона, Джона Джилліса, Єжи Самуеля Бандтке, Осипа Бодянського, Миколи Костомарова, Михайла Максимовича; з музичних творів — Йоганна Себастьяна Баха, Людвіга ван Бетховена, Фелікса Мендельсона-Бертольді, Джоаккіна Антоніо Россіні; з малярства — звісно, роботи Карла Брюллова, Рембрандта ван Рейна, Тиціана Веччеліо, Мурильйо Бартоломео, Тинторетто Якопо, Івана Сошенка, Віля Штернберга. А ще поет-художник на самоті зачудовано милувався зоряним небом, охоче ходив на рибалку, збирав дизайнерське оздоблення верхнього жіночого вбрання у вигляді мініатюрних квітів. Умовний профайл буде неповним, якщо не згадати і про те, що викликало огиду й відразу в Тараса Шевченка. Насамперед — офіцерство за його зверхність до нижчих чинів та безпробудне пияцтво; балерини, які забували надягти панталони перед виступом на оперній сцені; малоросійські пани, котрі ставилися до селян-кріпаків, як до худоби...

Здається, Юрій Шевельов колись застерігав усіх майбутніх дослідників багатющої творчої спадщини Кобзаря бути максимально обережними у своїх суб’єктивних оцінках, аби не обпектися і не зажити сумнівної слави. Це жодною мірою не стосується видання «Моя Шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання» Леоніда Ушкалова, в якій автор постає справжнім інтелектуалом і науковцем з колосальним багажем знань, здатним запропонувати широкому читацькому загалу власне бачення місця і ролі Тараса Шевченка не лише в європейській, а й світовій культурній цивілізації. Додамо: робить він це дуже переконливо та аргументовано.