Пам’ять, історія і любов по-російськи

Переконаний, після чи навіть перед прочитанням цієї рецензії дехто запитає: а чи найкращий нині час на російські книжки? Охоче відповім. Час у нас нині не найкращий для будь-чого, але не бачу в цьому жодного приводу відмовлятися від читання російської літератури. По-перше, щоб не уподібнюватися до шовіністичної більшості російського суспільства, а «бути розумнішими» (адже й їхній угар століттями формується не в останню чергу через ігнорування тих чи інших культур). По-друге, щоб скористатися з понадчасовості, понадкатастрофічності та понадполітичності літератури. По-третє, щоб спостерігати за різними національними й регіональними літературними контекстами — гріх втрачати це одне з не останніх задоволень від книжки.

Особливо доречною сьогодні буде книжка, що торкається питань історичної пам’яті, тяглості, розмірковує над ними на російському матеріалі, на ґрунті кривавих і тоталітарних подій. Тема паралельно, але в зовсім інший спосіб дуже актуальна в українській літературі. Паралелі, до речі, можна відшукати і в назві роману — «Музей імені Данте». Автора цієї книжки звати Гліб Шульпяков. 43-річний поет, прозаїк і журналіст, автор багатьох книжок і лауреат премії «Тріумф». Судячи з його сторінки в соціальній мережі Facebook — виразно опозиційно налаштований до сьогоднішніх російських порядків. У книжці чималу роль зіграв і поетичний, і журналістський досвід Шульпякова.

«Музей імені Данте» — історія з життя журналіста, який їздить усілякими загуминками Росії в пошуках сюжетів для несподівано популярної історико-краєзнавчої телепередачі. Його увагу привертають різні місцини й оповідки виразно легендарного характеру (до котрих він і сам часто ставиться з відвертим скепсисом): від станції, на якій буцімто вирішувалася доля імперії Романових (якщо повернути стрілку в один бік — Микола ІІ царюватиме, якщо в другий — переможе революційна змова), й до монастиря на острові, про який кажуть, ніби в ньому колись іще замолоду вели палкі дискусії майбутні два непримиренні вороги часів церковної реформи в Росії — патріарх Никон і протопоп Авакум. Під час одного з таких вояжів герой знаходить щоденник сталінських часів. У ньому — сповідь досить типової для пореволюційних років «людини з низів» про свій шлях до поезії, до великого міста, до коханої жінки, який, врешті, закінчився ув’язненням, а потім — відлюдництвом на острові в холодному північному морі. Цей чоловік, між іншим, перекладав Данте, звідси й назва. Головний герой вирішує пошукати сліди автора щоденника і знаходить їх у досить несподіваних місцях...

Паралельна сюжетна лінія — любовні переживання самого журналіста, що беруть початок у Москві 90-х років ХХ століття, а точніше в кривавих вуличних боях 1993 року. Тодішнє випадкове знайомство повністю детермінувало життя героя на багато років. Хоча й ця лінія в книжці зазнає досить карколомних трансформацій. Взагалі любов — ключовий мотив «Музею імені Данте». Любов як протистояння цинізму, як болюча і важка праця, як загадка і парадокс, як непередбачувана сила, як те, що дозволяє переживати химерні та страшні часи.

Підхід Гліба Шульпякова до цих страшних часів, сказати б, обережний. Тут немає різкого, як у Оксани Забужко, чи тотального, як у Катержіни Тучкової, занурення в історію і пам’ять, попри постійну присутність цих питань на сторінках книжки. Власне, дослідницький пафос відкриттів, деталей і подробиць у «Музеї імені Данте» присутній лише епізодично. До минулого герої (і навіть журналіст, що робить про нього передачу!) не так дошукуються, як наштовхуються на нього. Хоч на могилу перекладача, хоч на нові його матеріали, хоч на афішу вистави, в якій грає так і не забута кохана. Не дивно, відтак, що це минуле дає відверто небагато відповідей (чи ж були запитання?), у книжці майже немає детективних розв’язок. Немає й виразних трактувань чи потужних конфліктів таких трактувань.

Але не варто думати, що це — безсумнівний недолік «Музею імені Данте». По-перше, такий підхід доволі органічний для поетично насиченої прози (як буквально в романі Шульпякова ви прочитаєте чимало віршів, так і в сенсі атмосфери, тематики, дискурсу, ну і, зрештою, щось є в самій матерії тексту). По-друге, він дає ефект такої собі флегматичної життєподібності — не щодня насправді знаходиш в архіві спецслужб справу на власну тітку, як воно є в «Житковських богинях» згаданої Тучкової. По-третє, вочевидь, ці відносини з пам’яттю й історією виглядають яскраво і симптоматично в країні, де зачиняють музеї ГУЛАГу, де ті самі події 1993 року скромно ігнорує офіційний дискурс (хоча Росії гріх нарікати на відсутність інструментарію чи фахівців). Так само й у Гліба Шульпякова 1993-й пропливає химерним, не дуже осмисленим і начебто й не надто вартим осмислення, таким собі вибитим склом у стрічці одноманітних вікон-днів. Діалог російського письменника з пам’яттю, таким чином, дає чимало матеріалу для роздумів.

Письмо «Музею імені Данте» час від часу коливається від стислого, психологічно-насиченого (й навіть переважно переконливого), з невеселою іронією до виразних скупчень образності й метафорики. Ефектні деталі межують із подекуди надміру ретельними літературними алюзіями на Пастернака, Лермонтова й інших. А соціальний контекст виписано хоч і головно темними барвами, проте якось без надмірного відчаю. Тут, як і у відносинах з історією, явно особливу роль відіграє призвичаєння. Хто знає, чи протиставляє Шульпяков таке призвичаєння любові, чи, може, вважає його однією з її форм... Читач у цьому питанні розбереться самотужки. Як і в інших питаннях роману, що виглядає знаковим.