Про нерозривне «братство сестер»

Днями в Інституті філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка відбулося вже традиційне святкування національного свята Болгарії  — Дня народних будителів. Захід організував Центр болгарської мови, літератури, історії та культури за підтримки Посольства Республіки Болгарія в Україні. Гості говорили про болгарську історію та літературу, в чудовому виконанні студентів-першокурсників пролунали поетичні рядки Христо Ботева й  пісня Добрі Чінтулова. Однак цього року святкування були особливі ще й тим, що в їхніх рамках відбулося представлення новинки Бібліотеки «Дня» — книжки «Сестра моя, Софія...». Вочевидь, саме тому йшлося не лише про Болгарію, а й про Україну, й не тільки про історію, але навіть більшою мірою про сьогодення...

«Будительство як феномен відоме приблизно з рубежа XVIII— XIX століть, з того часу, коли слов’янські народи переважно перебували в бездержавному стані, були в складі імперій. — розповідає директор Центру, одна з авторів книжки «Сестра моя, Софія...», доцент кафедри слов’янської філології Олена Чмир, яка цього дня виконувала також функції модератора. — Здавалося, вони приречені на зникнення та забуття, але знайшлися люди, які виступили проти такої перспективи. «Ми відродимо народний дух», — сказали вони. Вони розбудили народний дух, повернули народам їхню мову та історію. Будительство актуальне й в наші дні. Мені дуже приємно, що сьогодні разом із нами колектив газети «День», очолюваний шановною Ларисою Івшиною. Саме ці люди, які нещодавно підготували книжку про болгарсько-українські зв’язки від сивої давнини, й займаються нині будительством в Україні. Мені здається, що сьогодні в цій аудиторії дуже багато людей, які можуть долучитися до реалізації цієї стратегії».

Крім студентів-болгаристів та викладачів, на заході також були присутні: Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Болгарія в Україні Красімір Мінчев, головний редактор газети «День» Лариса Івшина, автори книжки — науковці Григорій Халимоненко та Сергій Кот, а також представники товариства «Україна — Болгарія»  Юрій Сєдих і Маргарита Знаменська.

«Цього року «День» відзначає своє 20-річчя, — розповідає головний редактор газети «День» Лариса Івшина. — З огляду на 25-річчя відтвореної української державності, мені здається, йдеться про колосальний термін. Ми мали різні етапи. Був гострополітичний період 1999 року, коли ми були єдиною газетою, яка відверто говорила про те, що другий президент не повинен бути переобраним. Ми билися як леви, але більшість суспільства була в інертному стані, а журналістику можна було назвати щонайменше відверто конформістською. Коли ми програли, я сказала колегам: «Вони перемогли, але ми були праві». У нашій правоті, на жаль, можна було переконуватись упродовж усіх наступних років, аж до трагічних подій останнього часу. Водночас ми не могли просто вдовольнитися цією правотою — я завжди вважала, що необхідно займатися суспільством. На жаль, тоді половина редакції, передусім політичні журналісти, пішла від нас, й ми не могли впевнено говорити про майбутнє видання. Але інколи буває так, що коли ти ставиш перед собою, здавалося б, нездійсненні цілі, сили і люди знаходяться, знаходяться ті, хто справді відданий цій меті. Газета українською, англійською і тоді ще й російською, два сайти, — ми намагалися заповнити ці ресурси новим якісним переосмисленням українського життя. Ми думали над тими болючими питаннями нашої історії, які донині залишаються невирішеними. Все це спонукало нас створювати власну історичну бібліотеку, яка має назву «Україна Incognita».

За словами Лариси Івшиної, робота над книжками завжди допомагала «Дню» знаходити однодумців у різних середовищах. «Так, завдяки книжці «Сестра моя, Софія...» ми познайомилися з пані Оленою Чмир, яка привнесла до неї свій дуже важливий та цінний досвід, — розповідає головний редактор газети «День». — Коли вона принесла нам текст, ми були в захваті й ще впродовж години розпитували її. Книга «Сестра моя, Софія...», звісно, народилася з попередніх наших видань, зокрема з «Сили м’якого знака» та «Повернення в Царгород». В них ми намагалися знайти ті сенси, які зміцнюють українців сьогодні в їхньому знанні про себе. Рекомендую поширювати знання про себе в такому переосмисленому вигляді — вони завжди цікаві. Коли читач книги «Сестра моя, Софія...» приїде до Болгарії, він буде там не просто туристом. Він бачитиме там наш Ольгопіль, бачитиме всі відголоски та культурні зв’язки. Так само вона дає можливість і в самій Україні, в Одеській області, в Болграді та Ізмаїлі побачити зовсім інші історичні ландшафти. Коли я побувала в Софії, то відчула зв’язок болгарської Софії та Софії Київської — усвідомила, що йдеться про нерозривне «братство сестер». Браслет зі срібною монетою, який є мистецьким доповненням до книги, символізує, що Україна та Болгарія — це сестри, які були розлучені в ранньому дитинстві. Після тисячоліть розлуки ми повертаємося до необхідності краще зрозуміти одна одну, а браслет з глаголичним «Аз» — немов особливий знак, який дає змогу розпізнати «сестру». Йдеться про поштовх до пізнання, про підйом на нову висоту».

«Просвітницька роль Слова (в широкому розумінні), яка відображена на сторінках газети «День» і в численних виданнях Бібліотеки видання, є вкрай важливою, — говорить заступник директора Інституту філології Галина Усатенко. — Вона дає можливість, зокрема, й нашому університету виходити за межі аудиторії, виходити до різних верств українського суспільства з ідеєю світла і знань. Адже знання про історію заради майбутнього, вочевидь, і є головною ідеєю книжки «Сестра моя, Софія...». Поважаючи і вивчаючи болгарську культуру, ми пізнаємо і стверджуємо власну».

«Болгарія була першою країною, куди тодішнє радянське КДБ дозволило мене відпустити, – пригадує один з авторів книги, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Сергій Кот. – Враження від тієї поїздки я зберіг на все життя. Ми багато спілкувались з місцевим населенням, і я запам’ятав, що мені було дуже комфортно. Й лише працюючи разом з колективом газети «День» над книгою «Сестра моя, Софія…», я зрозумів, чому. Як з’ясувалося, українці з болгарами дуже близькі ментально. Вочевидь, корені того просвітительства, культури, яку дала нам писемність, збереглися крізь століття, й ми відчуваємо їх і сьогодні. Тоді мені не хотілося залишати квартали болгарських міст, які нам показували – Пловдив, Велико-Тирнаво, все там видавалося надзвичайно близьким. Йдеться про емоційну й ментальну близькість, яка є фундаментом для наших багатостолітніх дружніх стосунків. Болгарія була серед перших країн, які офіційно визнали новітню українську державність – спершу як УНР, а потім як Українську Державу. Українці повинні про це пам’ятати. Сьогодні зловив себе на тому, що мені страшенно подобається слово «будителі». В українській мові воно має більш потужній смисл, як слово «просвітителі». Просвітителі сіяли розумне, добре, вічне, а будителі це ті, хто «штовхають» – «вставай з колін!» В цьому справді є великий смисл. Думаю, сьогодні ми повинні підняти наших українських будителів 19 століття, які дещо відійшли в тінь на рівні масової свідомості. Маємо повернути славні імена Михайла Драгоманова, Лесі Українки, Олени Пчілки та інших менш відомих діячів. Переконаний, що книга «Сестра моя, Софія…» має започаткувати новий етап наших стосунків з братнім болгарським народом. Ми маємо усвідомити, що на нашому європейському «лівому фланзі» є надійний південний коридор нашого шляху в Європу – за допомогою Болгарії і через неї».

«Мені здається, що учасники цієї зустрічі, студенти, професори, які вже прочитали книжку, відчули, що вона має не лише легкодоступний зовнішній вимір, а й не такий явний — внутрішній, — розповідає упорядник видання Ігор Сюндюков. — Зовнішній вимір — це розповідь про пробудження Болгарії, про те, що кожне століття цієї дивовижної країни знову й знову (це — урок нам) потребувало нових будителів. Вони з’являються в IX — X століттях (Кирило і Мефодій, Климент Охрідський). Мене досі вражає, що центральна станція Софійського метро має ім’я не будь-кого, а Климента Охрідського. Софійський університет теж має ім’я цього великого болгарського будителя. Навіть в Антарктиді є станція, названа його ім’ям. Це — урок нам, українцям, як треба шанувати і спиратися на свою історію. Чи можемо ми уявити, що станція метро «Хрещатик» називається, приміром, іменем Нестора Літописця або Ярослава Мудрого? Але згодом болгарська нація знову опинилася в смузі тяжких випробувань, і знадобилися нові будителі! Наприкінці XVIII століття Паїсій Хилендарський поставив доленосне питання — хто ми є? Ми — болгари, нащадки славетного болгарського роду. Потім постали Христо Ботев, Іван Вазов... Ми не повинні втомлюватися знову й знову повторювати — якщо ми забудемо про культуру, занедбаємо її, то сподіватися немає на що. Суспільство буде спрямоване лише на споживання, воно ніколи не сприйме цінностей демократії та свободи. Але, крім зовнішнього виміру книжки, в неї є й внутрішній. Коли ми творили книжку, відчували, що занурюємось у цю країну, її історію й відкриваємо їх для себе. Унікальність Болгарії в тому, що це — перша православна, слов’янська держава і культура, яка зробила чіткий європейський вибір. У книжці є блискуча стаття Оксани Пахльовської, в якій це питання детально проговорено. Щоправда, вибір цей необхідно підтверджувати на кожних виборах (як відомо, за кілька днів Болгарія обиратиме президента — ми віримо, що країна зробить правильний вибір). Але це й заклик для нас, українців. Болгарському народові та державі вдалося — чому ж це неможливо для нас? Цілком можливо! Сподіваюсь, ті, хто прочитає книжку, зроблять висновок, що потрібно робити, щоб ці плани здійснилися. Крім того, хочу наголосити, що ми прагнули, щоб книжку було цікаво читати — тому в ній не статті для «високочолих», а історичні нариси. Мені здається, що цей формат якнайкраще дає змогу достукатися до розуму та серця читача».

Після завершення заходу й тривалого спілкування зі студентами «в кулуарах» головний редактор газети «День» Лариса Івшина провела для колег із редакції імпровізовану екскурсію в стінах рідного Жовтого корпусу (раніше на першому поверсі тут був факультет журналістики) й поповнила домашню бібліотеку в університетській книгарні. До слова, тут вдалося знайти видання, яких немає у великих мережах. А вже перед самим виходом ми зупинилися перед яткою з книжками, які продавали студенти. Як з’ясувалося, Студентський парламент організував розпродаж букіністичних видань, щоб допомогти дитячому інтернатові. «Виходить,  Дня будителів в Україні немає, а будителі є!» — прокоментувала на своїй сторінці у «Фейсбуці» Лариса Івшина.

КОМЕНТАР

«МЕНІ ОДРАЗУ ПЕРЕДАЛИСЯ ЗАПАЛ І НАТХНЕННЯ ЛАРИСИ ІВШИНОЇ»

Анна ГОЛОВАЩЕНКО, студентка III курсу спеціальності болгарська та українська мови і літератури:

— Видання книги «Сестра моя, Софія...» вкрай важливе з погляду зміцнення українсько-болгарських зв’язків. Адже, як з’ясувалося, ці контакти сягають глибини віків! Дуже сподобалося, як представила нове видання головний редактор газети «День» Лариса Івшина — мені одразу передалися її запал і натхнення. Запам’яталась її думка про те, що українці повинні намагатися бути цікавими передусім самі для себе, а також заклик до нас бути справжніми, не для «галочки», фанатами своєї справи. У книжці я знайшла для себе багато нового. Чимало інформації ми отримуємо на лекціях, але всього, зрозуміло, охопити неможливо, тому нове видання, безумовно, стане в пригоді. Хочу відзначити інтерв’ю Миколи Сірука з екс-прем’єром Болгарії Іваном Костовим, в якому він розповідає про своє бачення майбутнього України, а також відверто відповідає на запитання щодо дій Росії. Крім того, запам’яталась стаття Григорія Халимоненка про Аспаруха та легендарного давньоболгарського хана Кубрата, могила якого знаходиться на Полтавщині — ми відвідували її минулого року. Чудово, що завдяки раднику Посольства України в Болгарії Анні Тертичній книгу вже було представлено в Болгарії, під час Міжнародної наукової конференції «Драгоманівські студії» в Софії.

«ДОСІ В УКРАЇНІ ПРО БОЛГАРІЮ ГОВОРИЛИ НЕБАГАТО»

Юлія Баранова, студентка третього курсу спеціальності болгарська і українська мови та літератури:

– Мені дуже імпонує сама ідея книги «Сестра моя, Софія…», адже про Болгарію в Україні говорять небагато. Як слушно зауважила головний редактор газети «День» Лариса Івшина, майже ніхто в нас не знає про зв’язки з Болгарією Лесі Українки та Михайла Драгоманова. Як і Україна, Болгарія постійно зазнавала зазіхань інших народів, тому в нашій історії є певна схожість. Як філологу, мені було дуже цікаво прочитати статтю Ігоря Сюндюкова про Івана Вазова. Чудово, що автор не обмежився лише біографією цього діяча, якого знають передусім як видатного просвітителя, але також згадує його чудовий роман «Під ігом». Цей твір цікавий тим, що в ньому повною мірою відображені лінгвореалії, властиві тогочасній Болгарії. Можемо прослідкувати, наскільки конформістським було тогочасна суспільство, хто підлаштовувався до нових обставин, а хто ні. Я саме вивчаю цю тему на курсі болгарської літератури.