Про роль української шляхти в XVI столітті

«Так уже повелося, що українка в традиційних історичних романах — постать досить слабка, інколи знівечена чи принижена, яка більше тужить і чекає, аніж живе. Тому саме такі твори я, чесно кажучи, читаю неохоче, а то й не читаю... Але тут інше! Жінка-шпигунка, далекоглядна, розумна, войовнича, та, в яку закохуються, — Анна Сокольська — «Лицарка Корони...» — таким емоційним дописом поділилася після прочитання нової книжки Ганни Гороженко одна із читачок.

Це вже друга книжка Ганни, котру багато хто знає із цікавих культурологічних сюжетів телевізійних новин, а нині як ведучу програми «Історичні горизонти». Під час декретної відпустки вона зайнялася історичними розвідками, які знайшли відображення спочатку в зацікавленості жіночими постатями минулого, а потім — у справжніх авантюрних романах з ретельно дослідженим історичним підґрунтям. Так, з’явився перший роман «Воля Ізабелли» про кохання, політику, пристрасті та пригоди у XVIII столітті на українських землях, у центрі всіх перипетій якого опинилася русинська, а отже українська княгиня Ізабелла Любомирська із волинського роду Чарторийських.

Другий же роман було представлено в Музеї книги і друкарства України на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, тобто в антуражі будівель, зведених у модерні часи (пізнє Середньовіччя) і за участю реконструкторів — студії старовинного танцю «Джойссанс», які виступили в образах української шляхти.

...XVI століття, події якого описані у книжці, — це часи Єлизавети I в Англії, Марії Стюарт у Шотландії, Катерини Медичі у Франції. А що ж у нас, на українських теренах? Виявляється, у нас вирували пристрасті і змови, не менш захопливі, аніж ті, що були в Західній Європі. І в центрі всіх подій — русинка-українка княгиня Анна Сокольська.

Наразі історики переосмислюють роль української шляхти в подіях тогочасної Європи й у державницьких прагненнях самих русинів-українців. Феномен русинської шляхти почали вивчати і досліджувати лише протягом останніх 20 років, адже за радянських часів її роль, як і позиції та вага мешканців українських теренів у Речі Посполитій, применшувались. Тож книжка базується на справжніх історичних документах, які засвідчують описані в ній лінії та сюжетні повороти. Та й власне сама головна героїня, як і всі інші постаті в романі — від королеви Анни Ягеллонки до Северина Наливайка і князя Костянтина Острозького, — реальні люди. За словами авторки, роман написаний саме для того, щоби звернути увагу на непересічних героїв того часу.

«Лицарка Корони» — це, як пише одна із читачок, — «цілий «серіал на папері» про жінку наприкінці XVI століття, яка стала агенткою Церкви, полює за королівськими грамотами, має справу з мереживними сукнями й з підступними чоловіками, які перешкоджають її роботі, і пише історію нашої землі. А ще є таємниця — куди ж без неї, — що її пані Сокольська-Бардзобагата заховала у старій каплиці...»

І ще один відгук: «Лицарка корони» — це про нас, українських жінок. Шляхетних жінок XVI століття, невідомих мені й від того цікавих, але не тих, що із шкільних підручників».

Ганна ГОРОЖЕНКО: «В основi — реальнi подiї 1575—1578 рокiв. Герої всi реальнi. Бiльшiсть описаних подiй правдивi, навiть є одна судова справа, де я не змiнила й слова одповiдача та позивачiв. Сюжет же, який зв’язав усi подiї, — авторський вимисел».