Про що мовчать «байкарі» російської історії

Цьогоріч книжка Володимира Білінського «Країна Моксель, або Московія», видрукувана видавництвом ім. Олени Теліги, здобула урядову премію ім. Івана Франка в галузі інформаційної діяльності в номінації «За кращу наукову роботу в інформаційній сфері».

Ця історична розвідка у трьох томах стала результатом багатолітніх історичних досліджень, проведених автором у державних бібліотеках й архівах України, Росії, Казахстану.

Володимир Білінський фактично відкриває перед читачем призабуті, а часом і приховані першоджерела, які проливають світло на становлення Московської держави, починаючи з XII століття й закінчуючи руйнуванням Російської імперії за правління Миколи ІІ — останнього імператора династії Романових. Неабиякий інтерес викликають і невідомі сторінки з історії Золотої Орди та Київської Русі — цих одвічних суперників на східноєвропейському континенті, які століттями воювали між собою. Одні — заради встановлення влади, збагачення й визиску, а інші — в ім’я християнської віри, Вітчизни й майбутніх поколінь.

— На початку історичної документальної трилогії «Країна Моксель, або Московія» ви стверджуєте, що такі відомі російські імперські історики, як Карамзін, Соловйов, Ключевський створили міфологію великоросійської держави. Наскільки відкриті вами архівні документи спростовують ці міфи?

— Згадані науковці, як ніхто інший, причетні до творення історії Російської держави. Микола Карамзін, наприклад, почав писати «Историю государства российского» в 1806 році, щоправда, не закінчив — помер. Результатом цієї багаторічної праці стало видання дванадцяти томів. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане. В їхніх історичних працях не знайдено жодного заперечення основоположних віх історії Росії у трактуванні Миколи Карамзіна.

Щодо достовірності основних історичних міфів, на яких базується історія нашого північного сусіда, то, відверто кажучи, вони не витримують перевірки часом.

Розгляньмо міф перший, що нібито росіяни — слов’яни.

Сьогодні більша частина української професури і, що цікаво, чимало російської, схиляються до думки, що предками росіян є давні фінські племена — мері, весі, муроми, мещери, мокші й мордви. Щоб у цьому пересвідчитися, потрібно вивчити археологічні праці російського дослідника минувшини Олексія Уварова. Розкопавши упродовж чотирьох років, з 1851-го по 1854-й, 7729 курганів, розташованих на історичних землях росіян (нинішні Московська, Володимирська, Івановська, Рязанська, Курська області), Уваров не знайшов жодного слов’янського поховання! Цей неспростовний факт сьогодні замовчується російською офіційною історичною наукою. Більше того, праця О. Уварова «Меряне и их быт по курганным раскопкам», що вийшла 1872 року, практично не вивчається в російських вишах, не згадується в наукових колах. Мабуть, тому для мене було великою вдачею відшукати це унікальне видання в Національній бібліотеці України імені В. Вернадського. Згадана книжка на сьогодні є великою рідкістю, оскільки впродовж останніх кількох століть її намагалися вилучити з бібліотечних фондів як в Україні, так і в Росії.

Другий історичний міф росіян — це нібито входження Ростово-Суздальсько-Рязанської землі до складу Великого Київського князівства.

Насправді це не відповідає дійсності, бо згадані землі від Великого Київського князівства були відділені Тмутараканню. Одразу хотів би уточнити: Тмутараканське князівство розташовувалося не на Таманському півострові, як це вигадала Катерина ІІ разом зі своїми придворними клевретами, а на Рязанській землі. Існують переконливі архівні джерела, які це підтверджують. Дуже вже хотілося імператриці «поріднитися» з Києвом, Київською Руссю, щоб якомога далі віддалитися від Золотої Орди, яка, фактично, була праматір’ю Московського князівства.

Третім історичним міфом, важливим для росіян, я назвав би міф про те, що нібито Москву заснував князь Юрій Долгорукий 1147 року.

У книжці «Країна Моксель, або Московія» я доводжу, що селище Москва, до речі, в перекладі з давньофінської дослівно означає «гнила вода», почало заселятися племенами моксель із 1272 року. І найголовніше: хан Золотої Орди Менгу-Тимур, а не князь Юрій Долгорукий став справжнім засновником Москви й Московського улусу.

— Чи можете пригадати, з яких архівних документів ви вперше дізналися про значення слова «моксель»?

— У післямові до другого тому трилогії «Країна Моксель, або Московія» досить детально описується виникнення цього слова. Слово «моксель» вжито послом короля Франції Людовіка ІХ у книжці «Подорож у Східні Країни» Вільгельма де Рубрука року Благості 1253». Це видання, датоване ХІІІ століттям, документально підтверджує існування народу, названого Вільгельмом де Рубруком «моксель», що на той час мешкав на північ від сучасного міста Воронежа, між Доном і Волгою. Пізніше на цих землях утворилися Рязанське й Володимирське князівства. У післямові також наводяться аргументи, чому Моксель сприймалось як державне утворення у складі імперії Чингісидів на межі ХІІІ—XIV століть, в часи правління Верховного хана Менгу та хана Золотої Орди Батия. Мені важливо було показати нерозривний зв’язок між звичною для нас Московією й маловідомою Моксель, тому що саме таку назву мала прабатьківщина сучасних росіян. До речі, на це вказують й інші давні першоджерела. Маю на увазі свідчення істориків імперії Чингісидів — Рашид-ад-діна та Аль-ад-діна Ата Мелік Джувейні. Обидва також доводять існування країни Моксель у тих географічних координатах, які наводить Вільгельм де Рубрук у своїй книжці.

— Чимало цікавих гіпотез і думок висловлено вами про ще одну помітну постать в історії Росії — Олександра Невського. Багато росіян і досі сприймають його як великого полководця, одного з творців російської державності. Це справді так?

— Якщо взяти будь-яку енциклопедію, випущену за радянських часів, і подивитися історичну довідку про князя Олександра Невського, то в ній буде зазначено рік його народження — 1220, а ще — його участь у битві на річці Неві зі шведами в 1240 році, з німцями й естами в 1242 році на Чудському озері. Я невипадково акцентую увагу саме на цих датах. Є книжка Катерини ІІ, якщо не помиляюся, «Нариси російської історії». Це раритетне видання зберігається в Національній бібліотеці України імені В. Вернадського, де, власне, мені вдалося його відшукати. Книжка повністю написана російською мовою, але приблизно на 130-й сторінці є в ній вмонтований текст французькою мовою. Підтвердженням того, що його писала сама імператриця, є прикінцева примітка. З неї дізнаємося про те, що цей текст завірив сам міністр освіти Російської імперії князь Голіцин. А от руку самого міністра засвідчив вже посол Французької республіки, прізвище якого теж зазначається в даній примітці. Є там і характерний відбиток старовинної печатки. Тобто двічі підтверджується автентичність написаного Катериною ІІ. Коли я ознайомився з перекладом цього тексту, то був просто вражений кількома фактами. По-перше, Олександр Невський народився не в 1220, а в 1230-му чи 1232 році. По-друге, він не міг у такому юному віці брати участь у Невській битві в 1240 році та в 1242 році на Чудському озері, оскільки йому на той час виповнилося трохи більше десяти років. До речі, на цю історичну невідповідність вказують також праці й Іоанна де Плано Карпіні — монаха-францисканця, якого папа Інокентій IV у 1246 році відправив до Золотої Орди як місіонера. Результатом його поїздки стала доповідь папі Інокентію IV під назвою «Історія Монголів» А так званий Іпатіївський літопис, який серед істориків вважається важливим документальним джерелом з історії Давньої Русі, також не підтверджує «героїчних вчинків» Олександра Невського. Є, до речі, кілька поглядів авторитетних європейських істориків на його діяльність. Більшість із них сприймає Олександра Невського як колабораціоніста. Фактично, зрадивши своїх братів Андрія й Ярослава у 1252 році, він сприяв встановленню на Русі надзвичайно жорстокого режиму Золотої Орди.

— Якщо відбувалося фальшування російської історії, то для чого це робилося?

— Відомо, що Катерина ІІ своїм указом від 4 грудня 1783 року створила комісію для складання записок про древню історію, переважно Росії. Безпосередньо керівництво цією комісією здійснював граф А. Шувалов. До її складу увійшли ще близько десяти поважних осіб, зокрема історики Іван Болтін, Петро Паллас, Олексій Мусін-Пушкін, Микола Бантиш-Каменський, статс-секретар Катерини ІІ Олександр Храповицький та інші. Саме завдяки роботі членів згаданої комісії й народився на світ у 1792 році в Санкт-Петербурзі так званий Львівський звід з авторством «Літописця Руського». За якихось неповних дев’ять років був закладений основний каркас історії Російської імперії, який і досі служить офіційній історичній науці сучасної Росії.

У книзі «Країна Моксель, або Московія» детально доводиться, як фальшувалася згаданою комісією історія Київської Русі, нищились оригінали давніх літописів. Все це робилося для того, щоб довести походження Російської держави й російського народу від Великого князівства Київського, а також спорідненість Київської й Суздальської земель. Насправді це не відповідає історичній правді. А щоб встановити істину, потрібно послуговуватися не так званими літописними зводами, розтиражованими за часів Катерини ІІ, а автентичними джерелами київської слов’янської писемності, західними й арабськими першодруками.

— В одному з розділів своєї книжки ви полемізуєте з Іллею Глазуновим, покійним Олександром Солженіциним, які свого часу дозволили собі відверто шовіністичні висловлювання на адресу України. Як гадаєте, чому й досі еліта російського народу, не вся, але переважна більшість, мислить імперськими категоріями?

— Російська еліта справді різниться у сприйнятті історії Московської держави. Мені, приміром, більше імпонують викладачі середніх і вищих навчальних закладів, які, фахово викладаючи історію Росії, намагаються докопатися до істини, розібратися неупереджено в давно минулих подіях. А от із захисниками офіційної історичної доктрини — кандидатами й докторами наук, професорами, академіками — складніше, бо вони ідеологічно зашорені, залежні від політики, здійснюваної сьогодні Кремлем на пострадянському просторі.

— Чи може історична розвідка «Країна Моксель, або Московія» реально вплинути на громадську думку Росії щодо її суперечливого історичного минулого?

— На це питання не існує однозначної відповіді. Мені, наприклад, незрозуміло, чим керувався президент РФ Дмитро Медведєв, оголошуючи про підготовку до святкування 1150-річчя Російської імперії. Звідки взялася ця дата? Адже відомо з літописів, зібраних в архівах, що ще в 852 році між Києвом і Царгородом після збройного конфлікту був підписаний договір про мир. На той час Москви як поселення взагалі не існувало. Якщо ж рахувати виникнення Російської імперії від першого року правління князів Рюриковичів на Київському престолі, то вони з’явились у Києві приблизно 882 року. Тобто майже через 30 років! І таких історичних нісенітностей і химер у сучасній історії Російської держави, як казали давні слов’яни, «тьма». У цьому зв’язку хотів би побажати нинішнім політикам і науковцям сусідньої держави уважніше читати першодруки, чимало з яких, за різних обставин, потрапило до Московії з Київської Русі. Рано чи пізно історична правда запанує без інсинуацій і фальшувань.

ДОВІДКА «Дня»

Володимир БІЛІНСЬКИЙ народився 18 травня 1936 року на Поділлі. У 1959 році закінчив Дніпропетровський інститут інженерів залізничного транспорту. За розподілом поїхав працювати до Казахстану. З 1959 по 1986 роки жив і працював у Караганді, де пройшов шлях від майстра до заступника начальника главку. З 1982 року працював у системі Мінважбуду Казахстану на посадах заступника начальника главку та начальника главку. У 1999 році повернувся в Україну. Проживає в Києві. Видав книжки: «Страна Моксель» (2002), «Открытие Великороссии» (2004), «Страна Моксель, или открытие Великороссии» (2006).

Друкувався в газетах: «Літературна Україна», «Українське слово», «Столиця»...