Ростислав СЕМКIВ: У країні тліє неспокій, та чи зітліє?

Директор видавництва «Смолоскип», викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія» Ростислав СЕМКІВ розповідає про нові видання, літературні проекти та ситуацію в гуманітарній сфері.

— Ростиславе, нещодавно видавництво «Смолоскип» видало вибране Василя Стуса. Розкажіть про нього детальніше.

— Книга Василя Стуса з’явилася в серії «Шістдесятники». Першим у ній вийшло вибране Василя Симоненка, а на черзі — Микола Вінграновський. Отож серія розвивається. Вибране Василя Стуса упорядкував його син Дмитро. До цього досить об’ємного тому (понад триста сторінок) входять поезії зі збірок «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Час творчості», «Палімпсест», також вірші поза збірками. Окрім того, тут є критика і публіцистика поета, наприклад, есе про Рільке, «Феномен доби», тобто найбільш промовисті його твори. Маємо й епістолярій: листи до Опанаса Заливахи, Анни-Галі Горбач, Євгена Сверстюка, Семена Глузмана. Наша головна мета — це дати зручну в користуванні та достатньо повну (хоча ми й не претендуємо на академізм) версію вибраних творів і бібліографії. А літературно-критичні статті наприкінці видання мають дати уявлення про зміну рецепції цієї постаті в різні часи.

— Отже, Стус — це 60-ті, але «Смолоскип» також фокусується на дисидентах, літературі 20-х і зовсім молодих авторах. Як на вашу думку, наскільки це все вже увійшло в культурний обіг?

— «Смолоскип» намагається повернути забуті імена. Але найголовніше, що за цими іменами є промовисті твори. Їх і слід повертати. Адже дуже часто в нашій культурі постать письменника заступає собою його тексти, а для адекватного розвитку літератури вони необхідні. Так, у нашому видавничому «спектрі» якраз присутні періоди 20-х, 60-х років. Це добре, але це половина справи. Інша частина — це мемуаристика, спогади про ті відтинки часу. Наприклад, найновіше — книга спогадів Ірини Жиленко «Homo feriens» якраз про шістдесятників. Тобто це такий комплексний підхід: постать та її творчість плюс спроба реконструювати саму ситуацію. У такий спосіб можна дати більш об’ємне бачення зазначених періодів. Адже вони були надзвичайно культурно насиченими. Перед тим ми можемо хвалитися таким розвитком літератури на зламі XIX—XX століть, ще раніше, до Валуєвського циркуляра, в XIX столітті і, можливо, далі буде аж доба бароко. Це і є періоди піднесення, коли культура ніби намагається взяти реванш у затишшя.

— А які нові проекти?

— У вибраних творах — це Вінграновський, книга вже укладена. Якщо говорити про 20—30-ті — це Богдан-Ігор Антонич, Євген Маланюк, футурист Гео Шкурупій. Тут слід додати, що десь два роки тому «Смолоскип» видав вибране Михайля Семенка — чільного футуриста, але творчість Гео Шкурупія не менш цікава, хоча менш знана. Цим проектом займаються упорядники з Донецька Олег Соловей та Ольга Пуніна. А ще один аспект — поетичні антології, які об’єднують певні групи поетів за естетичними критеріями. Їх було заплановано кілька. От одна вже з’явилася — «Поети Празької школи» — перше таке масове зібрання емігрантської поезії 20—30-х років, що творилася за кордоном, власне у Празі. Тут було багато дискусій: чи це школа, чи течія, чи напрям. Проте упорядник, професор Микола Ільницький, вважає це об’єднання саме школою. Ще готуються антології «Поезія українського авангарду: 1910—1930-ті роки» та антологія «Шістдесятники». У них буде представлено чималий текстовий спектр, адже багато поетів належали до того чи іншого покоління, але з різних причин не написали так багато, як корифеї чи найобдарованіші митці. Однак вони повинні бути представлені.

— Як ви як викладач НаУКМА почуваєтеся в академії за часів, коли в неї непрості взаємини із владою?

— Я вірю в девіз: «Час плинний, Києво-Могилянська академія — вічна!». Але, звісно, труднощі є, та не на рівні повсякденної роботи, а на рівні функціонування університету в загальному контексті. Безперечно, певні проекти призупинено, або не розвиваються так швидко, як могли б. Наприклад, є проект про окремий кампус у Ворзелі, про розширення можливостей докторських програм. Могилянка — це експериментальний виш, і тут є дуже багато інновацій, починаючи від конкретних авторських курсів викладачів до загального втілення ліберальної освіти. Скажімо, присутність англійської мови як другої робочої, що нині подається як дискримінація, аж ніяк не викликає дискомфорту в самій академії.

Що відчутно, то це відсутність ось уже чотири роки суто університетського відбору, тобто могилянського вступного тесту. І тут питання не про рівень знань чи зміну контингенту, про це ще рано говорити. А про самоусвідомлення. Студенти, які вступали, пройшовши могилянський тест, мали відповідне відчуття обраності і знали, що в них у житті було дуже серйозне випробування, яке вони перейшли. Так чи інакше було відчуття відмінності і певної інтелектуальної довершеності. Вони змогли витримати високий конкурс, на певних факультетах це навіть понад 12 осіб на місце, філологічний — 8. І це про щось свідчило. Зараз це не могилянський відбір, і існує дуже багато пружин цього відбору, зменшується довіра до цієї системи. Замість того, щоб дати право кожному університету відповідати за свій відбір, поширити антикорупційний досвід Могилянки, ми маємо абсолютно радянську зрівняйлівку. От в Росії, чий досвід очільники нашої освіти успішно перенесли на національний ґрунт, це вже обернулося скандалами. Два-три роки тому там почали з’являтися абітурієнти з надзвичайно високим рівнем балів, але які не володіли російською мовою. Рано чи пізно ця система зазнає краху. Ніколи не пізно щось змінити, але ми втрачаємо здобутки. Така сама ситуація із присудженням ступенів. На Заході кожен університет має свою специфіку. Вас запитають: де ви захищалися? В Кембриджі — це одне, в іншому — дивлячись, у якій саме галузі, спеціалізації. Тобто це питання репутації. У нас немає значення, де людина захищалася, вона отримує однаковий державний диплом. Що несправедливо урівнює людину, котра захищалась в Київському університеті, з людиною із регіонального. То парадокс, бо самі університети є різного рівня акредитації, але наукові кадри — чомусь однакового.

— А як би ви прокоментували своєрідний антагонізм «правих» і «лівих» полюсів Могилянки?

— У сенсі ідеології — це штучний шум. Академія залишається тим місцем, куди приходять вчитися. І, на щастя, ідеологічного впливу на процес не має. Це можуть окремі викладачі подавати Маркса, Альтюссера чи Бурдьє і менше говорити про Хайдеггера чи Поля де Мане. Але оскільки це ліберальна освіта, то це право кожного викладача у межах його курсу. Є окремі активні центри, наприклад, центр Візуальної культури з лівими симпатіями, але їхня діяльність не виходить за правові рамки. Принаймні студенти в стінах Могилянки навіть не сперечаються з цього приводу. Тут існує певний патріотичний консенсус у питанні державності, національних символів, існує певне несприйняття екстреміських настроїв. Університет виховує свідомих громадян, а не прихильників якоїсь однієї партії чи руху.

— Ви часто виступаєте як літкритик, перекладач, але, якщо я не помиляюся, і самі пишете художні тексти. Над чим працюєте?

— Так, я працюю. І думаю, що вже достатньо добре вмію писати, щоб зацікавити когось збіркою новел та оповідань. Я вважаю, що все відбувається поетапно. В науковій діяльності це більш виразно: спочатку людина пише курсову, а потім дипломи та дисертації. То чому так не має бути з письменником? Я абсолютно не поділяю тої концепції, що з’являється талант і одразу видає текст на чотириста сторінок. Наприклад, у випадку і Андруховича, і Забужко вони рухаються поступово: від малої прози до все кращих романів. У перспективі я хочу написати цікавий роман про лікарів. У мене батьки — лікарі, і я знаю увесь цей побут лікарні, складні випадки. Зараз ми усі бачимо такий огламурений і ретушований, до того ж не наш, образ лікарні, наприклад, в «Докторі Хаусі» або бурлескний в «Інтернах». Але є реальна практика з недоспаними ночами, поганим фінансуванням, відсутністю ліків, небезпечними молодими «спеціалістами» з купленими дипломами і залізобетонним переконанням суспільства, що всі лікарі хабарники, а це, звісно, далеко не так. Тут є маса проблем, і про таке цікаво написати, але я поки що не зважуюся — варто ще наламати руку.

— Які ваші прогнози в гуманітарній сфері на 2012 рік? У книжковій зокрема.

— Гадаю, до 2012 року підійде слово, що має два значення, — «тління». Тління може перейти в тлін і загнивання, а може спалахнути чимось яскравим. Усе, вочевидь, залежить від випадку. Тут важко уявити конфігурацію не просто нашого національного контексту, а цілих країн. Хто думав про перспективи країн Північної Африки 2011 року? Та ніхто б і не уявляв, що все може так радикально змінитися. Загалом я дивлюся на речі оптимістично: якщо людина вже звикла слухати джаз, то їй навряд чи вдасться це заборонити. Тут це як метафора свободи. А перспективи української книжки — це перспективи українського читача. Якщо є люди, що читають українською, то вона має сенс, а читачів, до речі, більшає. Інша справа, що книжка розвивалася б активніше, якби існувала певна державна програма розвитку, не декларативна й формальна, а дієва, активна.

— Топ-10 книжок від Ростислава Семківа за 2011 рік?

— Немає десяти. Я прихильник думати, що за пізніх радянських часів, у 80-х, книжки, які би мали достойну естетичну вартість, практично не з’являлися. Якщо ми візьмемо, скажімо, 1985 рік і подивимося, які з тих текстів, що тоді вийшли, зараз можуть бути прочитаними повністю. То відповідь — нуль. Ми починаємо з нуля. І те, що ми можемо назвати за минулий рік хоча б чотири книжки, це вже не нуль. Тому це висхідна тенденція. Хоча ясно, що вона дуже повільна. Значною подією, хоча й кінця 2010 року, була подія «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко. Це взагалі найбільший роман, саме роман, за останні 20 років. Це, як на мене, дуже і дуже якісний твір, хоча я й маю до нього свої зауваження стосовно дидактизму. А далі починаються сумніви. Ну, «Лексикон інтимних міст» — це не роман, а романізована мандрівна проза. Цей жанр зараз розростається, а згаданий твір — яскравий його представник. Добре, що з’явилося «ботакЄ» Тараса Прохаська, воно підсумовує, воно солідне, і в цій книжці кожен знайде щось для себе. Це сильна річ. «Залишенець» і «Записки українського самашедшого» — успішні читацькі феномени, їх прочитала велика кількість людей, і навіть ті, що ніколи, можливо, не читали українською для себе. Я згоден, що все, що пише Жадан чи Карпа — екстремально-популярне серед молоді. І це також добре, це певна ніша. Визнаю, що є автори популярних романів, такі як Марія Матіос, Лариса Денисенко, Ірен Роздобудько... Є надзвичайно перспективні автори, ще раз назву Сергія Жадана. Він років через п’ять може зробити просто шедевральний текст. Але якщо говорити про речі, які зараз можна вважати за чільний твір, opus magnum, образно кажучи, за те, що залишається після письменника, коли він потрапляє у Вікіпедію, то це знову ж таки «Музей покинутих секретів», «ботакЄ», «Лексикон інтимних міст». І є, звичайно ж, якісь приємні речі, як-от «Письменники про футбол».

— У вашому кабінеті на полиці поряд Britanic’и стоїть модель корабля, колекція люльок... У цьому є щось від англоманів XIX ст. Любите Англію?

— Перш ніж англоман, я таки українофіл. Але для мене Британія — це дитинство. Таке саме, як Тернопіль. Це моя школа, де в суботу всі говорили англійською. Це вечори при свічках за читанням Байрона та Шекспіра. Інсценізації, квести. Я, зрештою, викладач англійської мови за першою освітою. Думаю, це все залежить від індивідуального досвіду.