Слово про Людину з великої літери

Ця книжка видана на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення у рамках бюджетної програми «Українська книга». До видання, упорядкованого відомим правозахисником і публіцистом Василем Овсієнком, увійшло близько ста публікацій, базованих на спогадах друзів і однодумців Євгена Сверстюка. Зокрема, це: Семен Глузман — лікар-психіатр і правозахисник, колишній дисидент та політв’язень, президент Асоціації психіатрів України, Любомир Гузар — єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал Католицької церкви, Оксана Забужко — українська поетеса, письменниця, літературознавець і публіцист, Іван Кошелівець — літературознавець, публіцист, почесний доктор філософії Українського вільного університету, Мирослав Попович — філософ, академік НАН України та ін.

Є серед авторів видання і чимало лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка. У цьому ряду перше місце належить академіку НАН України Герою України літературознавцю Івану Дзюбі, в якого з Євгеном Сверстюком склалися щирі дружні взаємини ще наприкінці 1950-х.

Своє есе І. Дзюба назвав «Слово про друга», де поділився спогадами про буремні події понад півстолітньої давнини, які визначили подальшу життєву долю покоління шістдесятників.

Автор у своїй надзвичайно цікавій розповіді перекинув місток і до наших днів, не менш динамічних і драматичних, позначених винятковою роллю Євгена Сверстюка у громадському житті країни, який ніколи не був осторонь від політики, а намагався в останні роки життя активно на неї впливати і словом, і ділом.

«Нині увійшла в щоденний вжиток формула: «Революція Гідності», — пише у своїй літературній розвідці Іван Дзюба. — Не знати, чи всі гідно пройшли крізь її горнило й гідно несуть її гідність. Але хочу нагадати, що Євген Сверстюк був Людиною гідності до всіх революцій, під час революцій і після них. Він був Людиною гідності й честі — у великому й малому, бо гідність і честь не мали для нього кількісних вимірів». Показово, що автор у цитованому фрагменті двічі називає Євгена Сверстюка Людиною з великої літери, тим самим зауважуючи його велич, вказує на його беззаперечний моральний авторитет в українському суспільстві, здобутий ціною безкомпромісної боротьби з колоніальним минулим.

Про Сверстюка згадує і відома українська поетеса Ірина Жиленко. Збереглися до наших днів її листи та щоденникові записи — із січня 1964 року до січня 1972-го, де згадується ім’я Євгена Олександровича. Читаючи її щоденникові нотатки, вміщені у рецензованому виданні, не полишає відчуття якогось лиха, що підступно наближалося до Івана Дзюби, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Івана та Надію Світличних, В’ячеслава Чорновола, Алли Горської, всіх тих, хто відкрито виступив у той час проти правлячого режиму.

Михайлина Коцюбинська — племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського мала колосальний вплив на Євгена Сверстюка, який завжди дослухався до її думок і порад, готуючи до друку публікації чи виступи перед аудиторією. Вона теж зазнала репресій з боку тодішньої влади за свої ідеологічні переконання, але не схилилася і так само зберегла людську гідність, втративши роботу, можливість літературною працею заробляти на хліб насущний. Есе, присвячене Євгену Сверстюку, Михайлина Коцюбинська назвала символічно — «Крізь велику призму». Досліджуючи найбільш помітні спектри творчої та громадської діяльності свого колеги і побратима, авторка доходить висновку, що Євген Сверстюк був найвагомішою постаттю у добу шістдесятників. Саме йому належать пророчі слова, виголошені на суді у далекому 1972-му, на якому, скоріш за все, була присутня М. Коцюбинська, і яка спромоглась запам’ятати почуте, щоби передати нащадкам: «Коли поникнуть голови переможених і сили їхні кануть у працю на хліб насущний, то на злиденному ґрунті завжди виростають поодинокі високі постаті як голос самозбереження народу...»

Викличе інтерес у читача  есе поета і прозаїка, колишнього політв’язня, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Ігоря Калинця — «Спогад для Києва». Авторські спогади насамперед стосуються так званої київської трійці — Івана Світличного, Євгена Сверстюка й Івана Дзюби, які, на думку Ігоря Калинця, на початку 1960-х внесли свіжий струмінь вільнодумства у притлумлене галицьке середовище після десятиліть тотальних репресій у роки війни і в повоєнний період, своїм друкованим словом не заколисували і не присипали уярмлений народ, як це робила більшість їхніх колег по літературному цеху, а розкривали облудну суть радянського режиму.

Два літературні есе «Спомин» та «Я його трошки побоювалась» написали для книжки народні артистки України Лариса Кадирова та Ніна Матвієнко. Якщо перша Євгена Сверстюка називає у своєму дописі «аристократом українського духу», то друга — «класичним інтелігентом стародавнього народу».

1972 року, спілкуючись із слідчим, який вів справу, Є. Сверстюк у присутності високого чину з КДБ, сказав, що кожен із них, як і тисячі тих, хто служить у репресивному апараті обов’язково будуть покарані за свої неправомірні дії, а держава, яку вони уособлюють, за двадцять років розвалиться. Синьопогонники на ці слова Євгена Сверстюка засміялися, а вже 1991 р. їм було не до сміху. Слова гордого Українця пророчо справдилися, щоправда, помилився він на один рік...