«Технар» із ліричним обдаруванням

Він дуже не любить протиставлення, яке часто фігурувало в радянські часи: «фізики і лірики». Сам Олександр Гриценко — «технар» із ліричним обдаруванням. Може, якраз тому його літературознавчо-культурологічна аналітика така цікава. До слова: коли з’явилася його перша поетична збірка, автор дописував дисертацію за спеціальністю «Автоматичні системи управління».

— Нещодавно побачила світ твоя різножанрова книжка «Пегаси перебудови»: пародії, літературна полеміка, поезії. Напрочуд упізнавано, дотепно й по-своєму вичерпно передано атмосферу літературного життя часів перебудови. А теперішні твої примітки й коментарі до власних публікацій 1980-х років засвідчують певну іронічність погляду на реалії тих часів. Але чому вирішив об’єднати тексти таких різних жанрів — пародії, серйозні поезії, критичні статті — під однією обкладинкою? Чи вони для тебе мають ще щось спільне, крім автора й часу написання?

— Насправді жанрів, об’єднаних у цій книжці, не три, а більше — ще є примітки (жанр, доведений до абсурдистської досконалості Дж. Джойсом у «Поминки за Фіннеганом») та іменний покажчик. Художній потенціал покажчика я відкрив сам: коли до нього входять реальні та фікційні особи (від Андруховича, Кагановича, Малковича, Пікассо й царя Петра до пана Базя, Бавкіди та Горгони), й кожному треба дати дефініцію з одного-двох слів, це створює цікавий системний ефект. 

Та мені, власне, йшлося про інший системний ефект, що його має множинність поглядів на світ і культуру. Літературна критика дає нагоду представити — через цитати та їх аналіз — творче бачення інших поетів, а пародія дає авторові унікальну можливість «влізти у шкуру» інших літераторів та критиків, реальних чи вигаданих (але дуже схожих на реальних). Унаслідок такого колажування, що в ньому клеєм слугує авторський коментар, за задумом мав вийти «концептуальний альбом», такий собі доморощений «оркестр сержанта Пеппера» про українських «вісімдесятників». Чи вдався мій задум — судити читачеві.

НОВІ ФУНКЦІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

— Деякі явища, літературні пошуки й дискусії перебудовних часів ти визначив як «малорадянську культуру», що була певним протистоянням так званому соцреалізму. Чи можна було б означити «загальний» вектор сучасної української літератури?

— На мою думку, наша сучасна література не має «загального вектора». Вона різна, як ніколи, в її порівняно короткій історії. Думаю, це добре. Водночас сучасна українська література набула рис, що відрізняють її від літератури попередніх часів, і то не завжди з власної волі. По-перше, вона перестала бути «нашим усім» — історією, політикою, філософією, національною релігією тощо. Згадані сфери інтелектуальної та творчої діяльності тепер існують окремо від красного письменства, хоча трапляються й «рецидиви». По-друге, українці перестали читати її з почуття національного обов’язку. Для цього сформувалися інші соціокультурні практики: від запеклих дискусій із «ватниками» в соціальних мережах до Майдану.

По-третє, чи не вперше в нашій історії розвивається українська комерційна, масова культура, в якій поруч із популярною музикою та зародком комерційного кіно (як-от «DZIDZIO Контрабас») існує й популярна література, хоча до так званих європейських стандартів їй наразі ще далеко.

ДАВНІ ТА НОВІ ЛІТЕРАТУРНІ ГЕТТО

— Максим Стріха в післямові каже, що твоя книжка — «свідчення відчайдушних спроб молодого автора зламати усталені межі українського літературного гетто». То чи нині ми вже вийшли з того гетто?

— Історичний досвід свідчить, що гетто твориться зусиллями з обох боків  — зсередини та ззовні. Зовнішні сили, які домінують політично й культурно, дбають, аби мешканці гетто з нього не вилазили, а світ про них якомога менше знав. Але життя в гетто, атмосфера постійної загроженості формує своєрідних оборонців самобутності, які не хочуть нічого змінювати, ставати відкритими. На щастя, принаймні деяких українських письменників та митців знають і шанують у світі. 

Але радіти рано: мені часом здається, що ми, вийшовши поза стіни свого давнього етнолінгвістичного гетто, опинилися в іншому, трохи більшому, глобальному гетто, населеному тими, хто й далі читає серйозні книжки, слухає серйозну музику.

— Свого часу ти був співрозробником проекту «Концепції державної культурної політики України». Наскільки вона втілена й працює нині?

— Важко сказати. Втілена, мабуть, відсотків на десять (маю на увазі, зокрема, створення останнім часом таких інституцій, як Український культурний фонд, Інститут книги). Але, може, це не так і погано. Бо багато з того, що ми уявляли двадцять років тому, виявилося ідеалістичними ілюзіями — і не лише щодо України, а й для тих країн, звідки ми запозичували свої уявлення про те, як мають будуватися взаємини держави й культури.

— Запитання до тебе як культуролога: чи культура, література зокрема, здатна «виховувати» свідомих громадян?

— Не думаю. Хоча б тому, що великі письменники, як правило, зовсім не були «свідомими громадянами». Але хороша література збагачує досвідом, а часом — дає шанс інакше побачити й оцінити власний життєвий досвід. А вже розпоряджається цим багатством кожен на власний розсуд.

ДОВІДКА «Дня»

Олександр ГРИЦЕНКО — науковець, письменник, перекладач. У 1980-х роках захистив дисертацію кандидата технічних наук, видав збірку поезій, опублікував у часописах чимало літературно-критичних статей, пародій, перекладав американських та польських прозаїків і поетів. Автор наукових праць про національну міфологію, популярну культуру, культуру пам’яті, культурну політику та політику пам’яті в Україні. У 1992—1994 рр. — радник міністра культури України І.М.Дзюби, у 2002—2012-х був директором Українського центру культурних досліджень. Нині працює в Інституті культурології НАМ України.