Текст помирає чи трансформується?

«Літературний салон» — слова, здається, із минулої епохи. Втім, у київському середовищі книжкових фанатів вважають інакше. Тепер Літературний салон — це щовівторкові зустрічі усіх, хто не байдужий до читання, на даху Дому освіти і культури «Майстер-клас». Розмовляють тут не лише про літературу, а й про інші дотичні чи не дуже галузі мистецтва, адже зараз ми можемо спостерігати інтеграційні процеси в культурному середовищі, коли кінематограф і музика переплітається з поезією, текст оформлюють як картини, а книжки стають матеріалом для інсталяцій чи скульптур.

•  «Літературний салон задумувався як майданчик для розмов про світову літературну спадщину, з орієнтацією на ХХ століття, а також взаємодію літератури з іншими видами мистецтва і з реципієнтом, — розповідає модератор заходу Катерина КОТ. — Кожного разу, коли ми обираємо автора, твір або ж тему, проявляються надзвичайно цікаві та неочікувані зв’язки: на широкому понятійному рівні й у дрібницях — і зрештою, виникає сильне відчуття цілісності, постійної взаємодії певних нематеріальних речей, проявів, дискурсів, що дуже конкретно впливають на реальні процеси: історичні, культурні, політичні і, врешті-решт, буденні. А також, безперечно, це платформа для молодої поезії, музики, кіно, літератури, художників — мистецтва в широкому значенні. Мені дуже хочеться, щоб вони зустрічалися, обмінювалися думками, ідеями, створювали нові проекти, ставали друзями й жили на перехресті видів, жанрів, можливостей мистецтва».

•  Отже, кожного місяця в Літературного салону — нові теми обговорень. Катерина Кот провела уже вісім сезонів: німецькомовної літератури, британської, сезон Бруно Шульца, Український січень, сезон Шевченка, сезон українського бароко, спільний проект Літературного салону й видавництва «Смолоскип» під назвою «Література над містом» — про урбаністику в українській поезії 1920-х, 1960-х, сьогодення (див. статтю «Про місто над містом», «День» № 92-93 від 23-24 травня ц. р.). У червні ж на даху «Майстер-класу» відбувався спільний проект зі «Щербенко Арт-центром» під назвою «Художники про літературу». «День» побував на заключній зустрічі цього циклу, гостями якої були Тиберій Сільваші та Костянтин Рудешко, члени «Артистичного Альянсу-22» (гурт художників, які працюють у жанрі нефігуративного живопису, геометричної або оптичної абстракції).

«Я хотів би, щоб слово моє було просто червоною вохрою... вона промовляє про надломи... про речі, які вислизають зі своєї плоті...» — розпочала вечір цитатою українського поета Олега Лишеги Катерина Кот. У цей час за її плечима почала з’являтися бліда веселка на вечірньому небі. І це був не останній «випадковий» збіг обставин...

•  Із перших слів, сказаних гостями, стало зрозуміло, що розмова стосуватиметься не предметних чи конкретних речей, а відчуттів, сприйняття текстів, смислів і процесів у літературі й живописі під філософським кутом зору. Оскільки «Майстер-клас» перебуває в безпосередній близькості до Києво-Печерської лаври, то не обійшлося і без розмови про сакральне в літературі. «Для того щоб пояснити свої роботи, я придумав термін ненаративність, що безпосередньо пов’язано з темою нашої розмови. Нарація — основа текстуальної форми. Вся візуальна культура нового часу, починаючи з Ренесансу, була пронизана нею. Виникнення історичного суб’єкта було пов’язане з переведенням образу в текст. Чистим втіленням цього суб’єкта стало християнство та його тексти, які мали історичне значення», — висловлюється Тиберій СІЛЬВАШІ.

«Є література, яка виконує функцію комунікації в горизонтальній площині, функцію передачі інформації від однієї групи до іншої. Коли ми читаємо книгу, потрапляємо в інформаційне поле людини, яка цей текст написала. Коли ж вести мову про літературу, яку називають «небесною», то вона має дещо інші властивості. Вона написана мовою символів, які неможливо перевести в букви. Це неможливо осягнути розумом. Та й не потрібно», — підхоплює тему Костянтин РУДЕШКО.

•  А від сакрального тексту до смерті тексту — один крок. «1996 року в Києві проходив міжнародний арт-фестиваль, де зібралися люди, які займалися нефігуративними речами. Спеціально для цього заходу один із художників створив текстуальну композицію, яку він зверху замалював фарбою. З’явилося внутрішнє відчуття, що епоха тексту закінчується, а зараз ми лише дочитуємо рештки. У нашому столітті картинка уже лежить понад текстом», — говорить Тиберій Сільваші. Костянтин зі своїм колегою не погоджується і вважає, що література не помре ніколи. Бодай через те, що вона — частина маркетингу. Адже колись уже був модним вислів Ніцше про те, що «Бог помер» (залишимо за дужками всі філософські трактування цього висловлювання)... З появою фотографії живописові також пророкували смерть, а з появою електронних «читалок» мали відійти у небуття паперові книжки. Цього не сталося, але люди все одно про це говорили. Чи справді вироджується і помирає література, ми зможемо побачити на власні очі ще через деякий час, а поки що, як сказав насамкінець розмови Костянтин Руденко, «краса в очах того, хто дивиться».

ГОЛОС ІЗ «ФЕЙСБУКУ»

«СЕКРЕТ ЕКСПАНСІЇ ЧОРНОСОТЕННОЇ ІДЕОЛОГІЇ»

Денис КАЗАНСЬКИЙ, блогер, Донецьк:

— Ходжу Києвом, зазираю до книгарень, був на книжковому ярмарку на Хрещатику й ніде не бачу засилля російського трешу від Старикова, Калашникова і Кургиняна. Ні книжок про Велику Імперію, ні книжок про Великого Сталіна, якими завалені полиці книжкового ринку «Маяк» у Донецьку. Навіть книжки Корнілова немає. Проте сила-силенна книжок з історії України. А я вже думав, що їх не випускають.

Ось і ще один із секретів експансії чорносотенної ідеології. Контрабандним постачанням російських пропагандистських матеріалів потрібно жорстко класти край. Наскільки я розумію, уся ця стариковсько-прохановська макулатура, яка видається в Москві, проникає в Україну нелегально.

«ПРИГНІЧЕНИЙ ДУХ СУШИТЬ КІСТКИ»

Олександр ПАСХОВЕР, журналіст:

— В Єрусалимі у меморіальному комплексі Яд ва-Шем, присвяченому жертвам Холокосту, із подивом для себе дізнався, що під час війни, в окупаційних зонах, книжки Джека Лондона нацистами були заборонені. Дивна причина заборони: герої Джека Лондона — це сильні духом люди,  люди, які виживали в нелюдських умовах. Ці літературні герої вивищували своїх читачів. Фашистам потрібно було у своїх ворогах придушити будь-який потяг до сонця, тому книжки Джека Лондона потрапили у багаття.

«Пригнічений дух сушить кістки», — застерігає Біблія. Друзі, не сумуйте. Читайте гарні книжки. Усе буде добре, а то й ще краще...