У лабіринтах «закільцьованої» літератури

Володимир Панченко, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», багаторічний автор «Дня», вже давно ввійшов до кола поважних літературних критиків, у творчому доробку якого ґрунтовні дослідження, наукові праці з історії української літератури ХІХ—ХХ століть. Серед них — «Магічний кристал: Сторінки історії українського письменства», «Будинок з химерами: Творчість В.Винниченка 1900—1920 рр. у європейському літературному контексті», «Морський рейс Юрія Третього», «Ох, Україно...», «Неубієнна література», «Сонячний годинник: Книга пілігрима» та інші.

 Нині науковець потішив читачів, випустивши у столичному видавництві «Кліо» (за державною програмою «Українська книга») нову збірку літературознавчих розвідок «Кільця на древі». Таких кілець, за задумом автора, лише сім, і саме стільки розділів у книжці, куди увійшли дослідження про творчість та життєві шляхи Лесі Українки, Миколи Зерова, Миколи Хвильового, Юрія Яновського, Леоніда Первомайського, Олеся Гончара, Ліни Костенко, Івана Дзюби, Миколи Холодного, інших відомих прозаїків, поетів, літературних критиків. Охоплено минуле і частково позаминуле століття, коли українська література, попри колоніальний і периферійний статус і неймовірно важкі умови розвитку, збагатилася низкою майстерно написаних, високохудожніх творів.

 З-поміж них — історичні романи у віршах «Маруся Чурай» та «Берестечко» нашої сучасниці Ліни Костенко, яким Володимир Панченко приділив особливу увагу у своєму об’ємному дослідженні. Автор не лише проаналізував художню цінність цих літературних шедеврів, а й розглянув їх у контексті суспільної атмосфери 1970-х. Українське суспільство в ті часи, на думку науковця, перебувало у глибокій духовній кризі через постійні тиски, репресії, спрямовані проти найактивніших представників тодішньої творчої інтелігенції, а ще у зв’язку з обмеженнями громадянських прав, здійснення тотальної політики русифікації, посилення політичної цензури. Дослідник, треба віддати йому належне, розвінчує позицію тих колег поетеси, які пішли на компроміс із власною совістю, звинувативши її в якихось ідеологічних гріхах, називає їх «людьми у футлярі», які беззастережно виконували у ті гнітючі роки усі настанови правлячої партії. Найвагомішою цінністю і «Марусі Чурай», і «Берестечка», як вважає Володимир Панченко, є спроба авторки розібратися у природі національних поразок, що зазнавав український народ упродовж століть.

 В розділі — «Меч Щербицького проти меча Арея)» Володимир Панченко демонструє виняткову обізнаність у літературних процесах, що відбувалися в Україні понад чотири десятиліття тому. Цей надзвичайно цікавий період нашої історії і досі має чимало затемнених місць. Особливо, коли йдеться про літературне середовище, в якому в усі часи зріла опозиційна думка до російського царизму, а згодом — правлячого радянського режиму. Лише зараз, завдяки книжці Володимира Панченка, читач може дізнатися про те, що, скажімо, письменник, лауреат Шевченківської премії Любомир Дмитерко був одноосібним автором викривальної статті про трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, опублікованої наприкінці 1960-х за вказівкою ідеологічного відділу ЦК Компартії України. Водночас стає відомим факт про те, що саме Дмитерко у 1933 р. написав покаяльного листа, визнаючи свою нібито приналежність до Української визвольної організації, що дало йому змогу не лише уникнути покарання, а й зберегти власне життя, але назавжди залишитися у полі зору спецслужб.

 Не оминув Володимир Панченко у своїй розповіді й ролі тодішнього одіозного секретаря ЦК КПУ з ідеології Валентина Маланчука, котрий був безпосередньо причетний до відставки з посади голови правління Спілки письменників України Олеся Гончара. З документальною точністю викладаються всі колізії довкола тієї розправної події.

 Літературознавець не випадково у назві розділу згадав «Меч Арея» Івана Білика — історичний роман, що вийшов друком 1972 року.

 Вороже сприйнятий тодішніми партійними ідеологами з ЦК КПУ і керівництвом Інституту літератури, він став приводом для переслідування не лише автора, а й видавничих працівників. Цей твір, а ще роман «Мальви» Романа Іваничука та повість «Неопалима купина» Сергія Плачинди й Юрія Колісниченка, потрапили у немилість до партійних вождів через те, що в них одверто героїзувалося історичне минуле України, яке, як виявилося згодом, не мало нічого спільного з історією Московської держави. Крім того, згадувані письменники, на думку автора книжки «Кільця на древі», зайвий раз нагадали українському читачеві, кажучи словами з безсмертної поезії Тараса: «Чиї сини? яких батьків? Ким? За що закуті?..».

 Як видно з кілець-розділів книжки, наукові інтереси Володимира Панченка не обмежуються навкололітературними подіями, що відбувалися впродовж ХХ століття. В розділі «Сторінки літературної Мазепіани» він сягає часів Гетьманщини, досліджуючи творчість Джорджа Гордона Байрона, Олександра Пушкіна, Кондратія Рилєєва, Тараса Шевченка, Євгена Маланюка. Адже всіх цих авторів цікавила контраверсійна постать гетьмана Івана Мазепи, якому присвячено їхні талановиті поетичні твори.

 Якщо кількома словами охарактеризувати домінуючі риси характеру знаменитого українського гетьмана, то, як зазначає Володимир Панченко, в однойменній поемі Байрона Іван Мазепа постає перед читачами — велелюбним і романтичним, у поемі Рилєєва «Войнаровський» — патріотом і державотворцем, у поемі Пушкіна «Полтава» — зрадником і клятвовідступником, у поемах Шевченка «Іржавець» і «Чернець» — нескореним та незламним, у вірші Маланюка «До портрета Мазепи» — войовничим і мужнім.

 До речі, Євген Маланюк, цей самобутній поет-воїн, крім названого вірша, на початку 1920-х написав ще й статтю «Трагічний гетьман», яка також стала предметом детального аналізу Володимира Панченка в есе «Сивий Марс козацького Риму». Євген Маланюк, як і Ліна Костенко, прагнув докопатися до істини, намагаючись насамперед знайти відповіді на питання: в чому причина поразок українців у боротьбі за державну незалежність? яких фатальних помилок припустилися керманичі української нації? хто винен у нещасливій долі цілого народу? Цей пошук, врешті-решт, привів його до антипода Івана Мазепи — російського царя Петра І, якому український письменник-емігрант дав убивчу характеристику в іншій статті «Illustrissimus dominus Mazepa. Тло і постать», датованої 1966 роком. «Не знаю, хто ще так безжально писав про російського імператора, як Маланюк: «розпусний варвар, півграмотний дикун, кат-аматор, убийник власного сина, ругатель Віри Христової, безсоромний ґвалтівник церкви», «цар-антихрист», «найпідліший із підлих лицедіїв історії», «махер масового душогубства», «гієна чистого полю боя», «людська потвора»...», — цитує автор поета-емігранта, який усе своє свідоме життя не міг змиритися з поразкою у війні з більшовицькою Росією.

 Розділ «Він не буде абияким чоловіком» (Із дитячих літ генія)» повністю присвячений Тарасу Шевченку.

 Шевченкіана Володимира Панченка — це не лише дослідження генеалогічного дерева світоча українського народу, аналіз його мистецької та літературної творчості початкового періоду, а й заглиблення у внутрішній світ малого Тараса, де здебільшого переважала печаль і, вряди-годи, виникала радість від малювання і читання.

 Закінчується розділ, а з ним і рецензована книжка, десятьма заповідями Шевченка, відібраними Володимиром Панченком за аналогією з Десятьма заповідями Закону Божого і на підставі скрупульозного вивчення ним багатющої творчої спадщини Тараса Шевченка. Вони не втратили своєї актуальності для нинішнього покоління українців, генетична пам’ять яких і досі зберігає велич і трагедію попередників.