У пошуках «коду» Шекспіра

Зусиллями тисяч літературознавців, критиків і письменників Вільям Шекспір забезпечив собі центральне місце у західноєвропейському літературному каноні. Один із найвідоміших письменників сучасної норвезької літератури Ерленд Лу вирішив перевершити роман «Код да Вінчі» Дена Брауна, і для цього йому допоміг найзагадковіший і «найвпливовіший» Шекспір, який сьогодні перетворився на товар, бренд, за яким, на думку тисяч, приховані таємничі сигнатури. Усе це робить роман, написаний про «квест навколо Шекспіра», виграшним.

«Органіст» — це не роман у традиційному розумінні, а, радше, квест, науково-дослідницька пригода, схована за удаваною формою роману-діалогу. Або ж це справжній літературознавчий детектив, зрештою, жанр детективу добре розроблений у скандинавських літературах, передусім у норвезькій.

По суті, «Органіст» окреслює новий жанровий різновид у літературі після-постмодерну. Перед нами текст, самі ж автори якого прагнуть обґрунтувати його не-художність, а достовірність, хоча спосіб обґрунтування не завжди видається таким, що може бути верифікованим і пере-перевіреним. Співрозмовник відомого норвезького письменника Ерленда Лу — органіст і підприємець Петтер Амундсен — розгадує таємницю «шекспірівського питання», показуючи, що віршований пролог до першого фоліо 1623 р. — To the Reader — взірцевий приклад криптографії найскладнішого ґатунку, в якому зашифровані ключові символи для розуміння того, ким є Вільям Шекспір і якою постає його, шекспірівська епоха.

Аргументи П. Амундсена розбивають ущент погляди стретфордіанців і остаточно доводять, що «лихвар» і «актор-аматор» ніяк не міг бути творцем «Бурі», історичних хронік, одне слово, усього того, що вважається спадщиною В. Шекспіра. Теорії, на які посилається Амундсен (зокрема про «беконівський шифр» у творах Шекспіра) не нові, проте, здається, вони вперше озвучені перед непрофесійним читачем творів класика. Раніше ці дискусії мали місце тільки у фаховому колі шекспірознавців, і робота «Гра про Вільяма Шекспіра, або Таємниця великого фенікса» Іллі Гілілова може вважатися першою спробою на пострадянському просторі долучити маси до «загадки Шекспіра».

«Органіст» містить численні ілюстрації, в яких складні геометричні теорії накладаються на літературний матеріал. Справжній «Код да Вінчі», тобто, у виконанні Лу-Амундсена, «Код Шекспіра-Бекона». Всі ниточки розплутуються у площині франкмасонства та розенкрейцерів, чиїм виразником постає Master Френсіс Бекон. Остаточно «загадку» Шекспіра так і не вдається розкрити в цьому «псевдоромані»: її фінал чекає на дослідників на Оук-Айленді, де, можливо, заховані незліченні скарби або й оригінали Шекспірових творів, яких і досі не змогли знайти фахові шекспірознавці.

Пробиратися через квазіроман-дослідження непросто. Хоча загалом треба віддати належне письменнику-шекспірознавцю: Е. Лу вибудовує «дослідження» доволі грамотно. Від великого барда не лишилося рукописів, отже, варто досліджувати перші друковані видання. І тоді, на основі аналізу першодруків, на місці драматурга вимальовуються зовсім інші фігури: сер Бекон і члени ордену розенкрейцерів, які зашифрували у віршах місце розташування загадкового скарбу... Життя — це гра, але шекспірознавство — це також гра, переконують автори «Органіста».

Проте «Органіст» — не імітація дослідження, не загравання з масовим читачем, а добра студія з шекспірознавства, в якій представлено термінологічний апарат, список використаних джерел, складні моделі переконування читача у правомірності наведених суджень. Ця книжка містить систему логічних аргументів, заснованих на складних теоріях, проте читачеві пропонується ключ до розуміння цих криптограм. Від самого початку роману-дослідження «Амундсен виймає сторінку, скопійовану з книжки про коди, і показує мені систему шифру Бекона (малюнок «Шифрувальна система Ф. Бекона»). Він пояснює, що йдеться про п’ятибітну систему з двома змінними. «П’ятибітна» означає, що кожен символ — в цьому випадку це букви — складається з п’яти одиниць. Тут використовуються букви А і В».

«Я вирішив розібратися в кодах, якими користувався Бекон, і став збирати нову інформацію. Я натрапив на книжку Ігнатія Доннеллі, яка називається «Шифр у п’єсах і на надгробку». Видана вона у 1899 році. Доннеллі створив цілу систему кодів навколо Шекспіра й Бекона, але вона видається малопереконливою. Я не хочу йти шляхом Доннеллі. На мою думку, він усе наплутав і виступає з недокументованими твердженнями. Але важливо для мене те, що він відкриває свою книжку такими віршами...» (малюнок «Епітафія на надгробку В. Шекспіра»).

Наприклад, «щоб зашифрувати ім’я Erlend, потрібен текст, що містить не менше тридцяти літер. Ім’я складається з шести літер, кожна з яких потребує п’яти знаків, які складаються з літер типу а і b. П’ять на шість дорівнює тридцяти. Шифрувальник має взяти набір знаків двох типів».

Цей інтелектуально-літературознавчий «детектив» захоплює, забирає з собою в мандри ренесансною Англією, а далі й усією Європою, де були представлені масонські ложі, координовані з Англії. Як шекспірознавець можу сказати, що у книжці наявні справді ґрунтовні докази, які розхитують «канонічні» стретфордіанські теорії. Ці докази відомі фаховим науковцям, проте ще ніколи вони не були залучені до літературного твору. Можна згадати той відомий факт, про який знають шекспірознавці і якого не люблять представники стретфордіанської теорії: королеві Єлизаветі не сподобалася сцена в «Ричарді ІІ», коли Ричард ІІ відмовляється від влади на користь Генріха IV. Королева наказала дізнатися, хто написав п’єсу, хоча й було зазначено, що автор тексту — Shakespeare. Королева Єлизавета була першою, наскільки це відомо науковцям сьогодні, хто поставила під сумнів авторство однієї з шекспірівських п’єс. Можна пригадати і думку багатьох британських шекспірознавців про те, що Шекспір — також і автор Псалтиря, принаймні він мав бути долучений до роботи над перекладом Біблії короля Якова. Інакше як пояснити той факт, що, відрахувавши 46 слів від початку псалма, натрапляєш на слово Shake, а відрахувавши 46 слів від його кінця натрапляєш на слово Speare. Чи це можна вважати випадковістю?

Петтер Амундсен має величезний арсенал таких знахідок, а головне — він має ґрунтовну теорію. У 1909 р. Марк Твен у книжці Is Shakespeare Dead? порівняв Шекспіра із бронтозавром: «Люди знайшли в землі дев’ять кісток і потім, витративши шістсот бочок гіпсу, зліпили цілий кістяк, як вони його собі уявляли». Шекспір і справді нагадує бронтозавра, проте «Органіст» — блискучий матеріал, який показує, що сьогодні ми нарешті можемо підійти доволі близько до таємниці «великого фенікса». Така вона, література після-постмодерну: озброєна складними науковими математичними теоріями і прагненням розкрити найбільші літературні загадки світу.