«Усупереч кон’юнктурі»

Цьогоріч Ліга українських меценатів вирішила об’єднати вручення одразу п’яти премій в одному заході. Лауреатів, серед яких чимало знаних письменників, просвітників та доброчинців, відзначили під час вже традиційної церемонії у величному приміщені бібліотеки Національного музею літератури України.

Літературну премію клубу «Ярославів Вал» за роман «Полювання на птахів небесних» здобула письменниця та журналістка Теодозія Зарівна. Разом із письменником та редактором літературного часопису «Кур’єр Кривбасу» Григорієм Гусейновим вони також стали лауреатами Премії ім. Дмитра Нитченка — «за пропаганду українського друкованого слова». Премію ім. Софії Русової, яку вручають лише вдруге, «за утвердження національних пріоритетів та української мови в Україні» отримав професор, доктор філології Микола Тимошик. Подружжя меценатів, організатори конкурсу «Коронація слова» Тетяна та Юрій Логуші, стали лауреатами Премії ім. Євгена Чикаленка. Щоправда, як і Олександр Косенко, який здобув Премію ім. Бориса Нечерди за збірку «Гартування води», бути присутніми на церемонії особисто вони не змогли.

«Звісно, будь-яка літературна премія — річ дуже суб’єктивна. І грошова винагорода не завжди є найважливішим чинником, — розповідає виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький. — Наприклад, лауреат французької Гонкурівської премії отримує лише 10 євро, але саме вона вважається найбільш престижною в країні (див. статтю Михайла Слабошпицького «Ігри дорослих людей. Про роль і значення літературних премій», «День»  № 120 від 10-11 липня ц.р.) Премії Ліги українських меценатів вже мають свою історію. Серед лауреатів є лише достойні імена — нам не соромно за жодне з них. Скажімо, лауреатами Премії клубу «Ярославів Вал» в минулому були Юрій Щербак, Василь Шкляр, Василь Слапчук та Мирослав Дочинець, а Премію ім. Дмитра Нитченка в різні роки отримували В’ячеслав Брюховецький, Лариса Івшина, Володимир Панченко, Тарас Компаніченко та інші. Єдиний критерій для нас — якість тексту. Творчій людині завжди хочеться, щоб хтось відзначив її роботу, щоб її цінували. Йдеться про визнання».

Слід сказати, що лауреати попередніх років не залишаються поза увагою організаторів. Зокрема, їхня точка зору враховується при врученні всіх наступних премій. Вочевидь, таким чином Ліга українських меценатів, впливаючи на літпроцес загалом, намагається також формувати й власне окреме середовище. «Часто доводиться чути про нібито знецінення літературних премій, — розповідає Наталя Дзюбенко-Мейс. — Зі свого досвіду можу констатувати, що це не відповідає дійсності — я дуже пишаюся Премією ім. Дмитра Нитченка. Крім того, вона допомогла мені в багатьох конфліктних ситуаціях. Пам’ятаю, якось довелось продемонструвати її в одному міністерстві. «Я — боєць (у грамоті написано «за оборону слова»), — кажу їм, — то ж не дуже зі мною «воюйте». Хочу привітати цьогорічного лауреата Григорія Гусейнова. Повірте, це — благословення, яке супроводжуватиме вас усе життя».

Григорій Гусейнов вже понад 20 років видає літературний журнал «Кур’єр Кривбасу». Випадок для України унікальний — адже більшість аналогічних видань, які з’явилися тоді, до нашого часу не дожили. На початку 90-х значною мірою саме завдяки цьому виданню вдалося повернути інтерес читача до Василя Барки, до прози та драматургії Ігоря Костецького, якого тоді мало хто не знав. «Кур’єр Кривбасу» першим опублікував оповідання Оксани Забужко, деякі твори Емми Андієвської. Сьогодні, на думку Григорія Гусейнова, багатьох цікавих вітчизняних авторів читач просто не знає. «Заважають суб’єктивні причини, — пояснює письменник. — Припускаю, чимало імен невідомі й мені. Адже ЗМІ переважно згадують лише «розкручених», тих, хто в «тусовці», в кого вже вклали гроші. Водночас Спілка письменників перетворилась на «армію графоманів». На щастя, є й винятки. Чудово, що лауреатів премій Ліги українських меценатів визначають люди, не пов’язані з кон’юнктурою. Хочу також відзначити якість сторінки «Українці — читайте!» в газеті «День». Сьогодні складно сказати, хто з наших молодих «зірок» залишиться в літературі. Переконаний, література ніколи не буде здоровою, якщо суспільство й держава хворі. Цей період просто треба пережити — позитивні приклади вже з’являються. Колись ми всі тішилися «Бу-Ба-Бу». Насправді, всі троє — яскраві, талановиті письменники, які вміли завоювати собі місце під сонцем. Але на сьогодні Андрухович, на мою думку, все що міг, вже написав. Водночас із його творів помітно, що він читав Войновича, Стасюка... Аналогічних прикладів багато. У Прохаська, наприклад, проглядається вплив Грабала. Можливо, ці речі непомітні на перший погляд, але вони є. Чудово, звісно, що ці письменники мали можливість познайомитися з творами польською, чеською, але, читаючи їх, ти розумієш, що ця література «проросла» з іншого «грунту». Те ж, що «проросло» тут, чомусь залишається невідомим і не доходить до читача. Інколи читаєш і дивуєшся: «Хто це? Чому про нього ніхто не знає?» Усі ці здобутки просто немає кому осмислити».