В обороні нескореної України

Кожен життєвий досвід людини є значущим, важливим, вищою мірою вартісним. Якщо ж ідеться про справді видатну постать, що знала й бачила на своєму шляху десятки, сотні непересічних людей, не раз ставила на кін власне життя, була свідком, ба більше, траплялося, що й безпосереднім учасником творення самої історії — то уроки життя такої особистості не лише цікаві багатьом людям, але й є цінними для всього суспільства. Адже спадщина «взятих окремо» людей, їхні трагедії та здобутки, перемоги та провали, і, головне, цінності, принципи, ідеали («те, що не вмирає» — Леся Українка) — оце і є ті першоелементи, з яких, власне, і складається конкретний історичний досвід всієї нації.

Дмитро Васильович Павличко — знаменитий поет, політик, дипломат, публіцист і громадський діяч, безперечно, розуміє всю підступність і складність мемуаристики як жанру літератури. Про ці особливості мало не кожного спогаду (навіть якщо йдеться про дійсно «потужних» людей) говорили вже не одне століття тому. Казав про це і знаний письменник, меценат, видавець і громадський діяч Михайло Слабошпицький: «Мемуари — страшенно ризикований жанр: щомиті на автора чатує підступна спокуса писати в режимі «Я та інші», навіть мимоволі». Але підкреслимо: це було сказано перед початком непересічної події в нашому культурному житті — презентації першого тому «Спогадів» Д. Павличка у київській книгарні «Є». А це означає, що один із найвидатніших національних поетів, чиє життя було завжди вищою мірою насичене драматизмом, гострими, несподіваними поворотами долі (бо мало сенс: оборонити Україну, її мову, культуру від брутальної асиміляції, творити її духовність, демократичну державність) наважився подолати ризики мемуарного жанру. І думається, йому це вдалося!

Так, ця книжка Павличка — про себе, про свою дивовижну долю (від 16-річного юнака, який вступив до лав УПА і за три місяці почув від свого сотенного Спартана незабутні слова про те, що «вам, таким ще молодим, треба вчитися. Треба зберегти сили; ви потрібні Україні живими й освіченими. А ми залишаємося. Не забувайте нас. Ідіть!» — до одного з творців незалежної України). Але це водночас твір про живу «олюднену», страшну, величну й, попри все, переможну історію України другої половини ХХ століття (переможну, бо таки відійшли, бодай недалеко, від прірви тоталітаризму і колоніальної русифікації — безмежно велику, жорстоку ціну заплативши для цього, і зараз далі платимо!). Це водночас направду вражаюча галерея (не портретна, йдеться про переконливі, живі образи) незабутніх людей, що створено наче різцем вправного скульптора, легко вкарбовуються у пам’ять читача. Це й рідні Дмитра Васильовича (дід, мати, батько, брат, розстріляний гестапівцями у січні 1944-го за зв’язки з ОУН), це і Андрій Малишко, Олесь Гончар, Максим Рильський, Микола Бажан, Олександр Довженко, Олександр Білаш, Сергій Параджанов, Григорій Кочур, Ірина Вільде, Євген Лазаренко, Андрій Головко, Володимир Денисенко... У книжці — сотні таких портретів, живих постатей доби. Тут же читач знайде і розповіді про зустрічі поета з Петром Шелестом, Володимир Щербицьким, Андрієм Скабою, Федором Овчаренком, іншими чільними діячами системи (дуже цікавий епізод, коли весною 1964 року, на зустрічі делегатів з’їзду ВЛКСМ з Микитою Хрущовим та членами Президії ЦК КПРС, лідер СРСР, надавши слово Павличкові, сказав: «Говори по-украински», а перекладачем був... Леонід Брежнєв) — аж до її мимовільних руйнівників Михайла Горбачова та Едуарда Шеварнадзе. Отож, перед нами історія життя і душі поета — і водночас історія України. Кожен із промовців на презентації в книгарні «Є» прагнув виокремити свої, ближчі йому (їй) особисто моменти книжки. Хтось згадував страшний розділ «УПА і в тюрмі» (йдеться про тюрму в Коломиї, де майбутнього великого поета вісім місяців, із жовтня 1945-го до червня 1946-го, катували НКВДисти, називаючи «бандеровским выкормышем»), а хтось — по суті, не менш страшну оповідь про зустріч делегації українських письменників і поетів на чолі з Андрієм Малишком (до її складу входив і Павличко) із Олександром Твардовським у Москві. Тоді українські «младшие братья» почули від автора Василия Теркіна (безперечно, справжнього, великого Поета — ось що страшно!) дослівно таке: «Дорогие украинцы! Слушаю вас, понимаю вас и думаю: почему вы такие несообразительные? Почему вы не пишите по-русски? Величие Гоголя как раз в том, что он раньше вас понял, на каком языке надо писать!» Павличко пише: «Ми закам’яніли. Це був плювок в наші обличчя... На цьому наша вечеря з великим російським поетом закінчилася. Утім, Андрій Малишко сказав: «Нам ніхто не має права наказувати, якою мовою маємо писати. Особливо цього не може нам казати українець, який пише російською мовою, чи білорус, який пише російською мовою». Я не знав тоді, що Андрій Малишко насмілився вдарити по совісті самого Олександра Твардовського, білоруське походження якого було йому відоме».

У «Спогадах» Дмитра Васильовича практично немає «води», «прохідних», «беззмістовних», нецікавих сторінок (а сторінок у цій книжці — майже 500; видано видавництвом «Ярославів Вал». — І.С.). За нещадною правдивістю, відвертістю, щирістю (автор пише не лише про здобутки, але й не приховує ті вчинки, за які йому соромно) «Спогади» (деякі, принаймні, кращі розділи) не поступаються класичній, уславленій «Сповіді» Жана Жака Руссо, а за повнотою, системністю відтворення життя України, відтвореного крізь призму власного життя — мають багато спільного ще з одним цікавим зразком сучасної мемуаристики — «Не окремо взятим життям» Івана Дзюби.

Розповісти чесно про власне життя — завдання надскладне. Тут допоможе мудрість (вона є у Павличка. Наприклад, поет пише так: «Я зводив, тримаючи за дишель, наш наладований дровами віз із усіяної камінням гори. Дишель махав мною, ніби хотів мене відірвати, відкинути від воза, а я не давався. Таке тримання за дишель воза, що їде по камінних брусах, нагадує роботу політика, який мусить мати очі в потилиці, щоб бачити небезпечні каменюки, які потрапляють під колеса держави»). І ще — пристрасність. Треба було бачити, з яким запалом цей сивий шістдесятник звернувся до аудиторії: «Я — однозначно за якнайшвидший вступ України до НАТО. Це — реальна гарантія нашої безпеки; я мобілізовуватиму громадськість задля цього. А якщо хтось мені скаже: «Нас туди не приймуть!», то я відповім: «Дурню! Ми ж іще по справжньому не «стукали» в ті двері, майже нічого ще не зробили, щоб відповідати цим критеріям! Треба діяти, а не патякати, а скиглитимемо «не візьмуть» — то так і буде, звичайно!»

І насамкінець, подякувавши поетові за перший том «Спогадів» (обіцяно автором і другий) — наведемо уривок із суто «павличківського» вірша, що в кінці книжки. Автор благає Бога:

Не допусти на княжий

трон хохла,

Згаси в серцях патріотичні чвари

І засвіти будущини світла!

Але як ми достойні лиш покари —

Не муч Сибірами, пошли пожари

І немічних рабів спали дотла!