Знак нерівності

Сама назва нового альманаху — «Знак» — дає широке поле для інтерпретацій. Тут і знак «плюс», і знак «мінус», і знак «рівності», і ще пребагато різних інших конотацій. Проте видавництво й укладач, безперечно, мають право на використання у титулі саме такого насиченого мета-слова. Бо, умовно кажучи, марка «Смолоскип» уже не одне десятиріччя є стабільним брендом, своєрідним знаком якості молодої української літератури.  Сам лише перелік імен авторів першого (і найбільшого) розділу альманаху — «Поезія» нагадує афішу гарного літературного вечора на престижному фестивалі: Дмитро Лазуткін і Олена Степаненко, Ірина Шувалова і Павло Коробчук, Оксана Васьків і Софія Сітало, Богдан-Олег Горобчук і Юлія Мусаковська. Практично кожне з імен є вже теж своєрідним «знаком» — знаком якості тексту, знаком нестандартного, своєрідного світосприйняття, майстерно і неповторно переданого у тексті. Ця індивідуальність відчувається вже з першої сторінки, з дуже «сумського» вірша Артема Антонюка:

Стікає сніг

Холодної гори у Сумах...

Несу по Горького важку картату

            торбу свіжини.

Погодьмося, що ні у Києві, ні у Харкові, ні у Львові (хоч у всіх згаданих містах, певно, теж є свої вулиці Горького, ну хіба крім Львова) подібну картину спостерегти важко — а от у Сумах вона виглядає цілком природно. Львів натомість присутній навіть назвою вірша в Альбіни Позднякової, Київ, навіть не поіменований, — у віршах Лазуткіна, Коцарева, Горобчука. Метро, в якому бачить себе ліричний герой одного з віршів Оксани Васьків — це не харківське, й не дніпропетровське, і звісно ж не львівське — це київське метро. Взагалі, урбаністичність — одна з найбільш позитивних рис і сучасної молодої української поезії в цілому, і авторів «Смолоскипа» зокрема. Також приємно що на сторінках альманаху присутні (й навіть, здається, переважають) представниці прекрасної статі — окрім згаданих вище, своєрідні голоси й інтонації випрацьовують Наталя Пасічник і Лариса Радченко, Юлія Стахівська і Катерина Тягло, Ганна Яновська і Мар’яна Максим’як.

Утім, поезія в Україні традиційно сильна, і «Знак» не відкриває тут нічого нового, хіба що підтверджуючи вже відомий факт. Хоча наступний розділ — «Проза» — змушує замислитися не так над доцільністю його наявності у збірці, як у структурі й продуманості. Проза, як жанр, від початку вимагає більших обсягів, аніж ті, які дісталися представленим авторам. (Або ж автори мали самі надати до видання хоч невеликі, але завершені фрагменти, чи й цілі твори). Бо найсильнішим важенням після ознайомлення з другим розділом альманаху є враження незакінченості, недочитаності. Якщо в Артема Захарченка його фрагмент («уривок із книжки») «Революція ґаджетів» ще виглядає, як анонс цікавого пригодницького твору, що до нього хочеться повернутися,  то вже «уривок із роману» Тараса Жеребецького «Четвертий триместр» не особливо приємно вражає незавершеністю й млявістю письма. А щодо твору Таші да Сілва «Намальована помста», то тут так часто читач стикається з кращими традиціями «жіночих романів», що аж спадає на згадку «класичне» оповідання «Заєць» Олександра Ярового, не проти ночі будь він пом’янутий...

Третій розділ — «Рецензії» — виявляється несподівано цікавим, насамперед через загальну сучасну ситуацію з літературною критикою в Україні. Її, критики, як відомо, зараз практично немає. Зійшли нанівець, або маргіналізувалися майже всі літературні часописи — лише «Кур’єр Кривбасу» ще намагається зберігати свій загальноукраїнський статус, за що йому, звісно ж, честь і хвала. А тим часом актуальна критика, аналіз нових видань є надзвичайно важливою складовою загального літературного процесу. Тож особливо приємно у розділі рецензій відшукати відгуки й на актуальні видання укрсучліту (статті Миколи Леоновича про вибране Анатолія Дністрового, Оксани Щур — про його ж, Дністрового позу, Олега Коцарева про «Музей покинутих секретів» О. Забужко. Також важливими є повернення до класики — своєї і світової — документального роману Ю.Горліса-Горського «Холодний Яр», знову Тетяни Трохименко, й навіть роздуми Ольги Погинайко над незавершеним романом В.Набокова «Оригінал Лаури», хоча самого В.Набокова в оригіналі все ж, здається, звали Володимиром. Важливою видається і стаття Ю.Стахівської про збірку документів «Полювання на «Вальдшнепа» — недарма ж «Смолоскип» окрім видання молодих авторів уже багато років займається поверненням призабутої літературної спадщини, її інтерпретацією та популяризацією.

Ну а щодо «нерівності», винесеної в заголовок статті, то у цьому теж є прихований смисл. Творець від початку задумав це світ, як зібрання істот різноманітних. І, звісно ж, було б набагато гірше, якби «Знак» повнився однаковими творами однакових авторів. Та «Смолоскипові», здається, це не загрожує.