Борці за волю чи «різуни»-бандити?
Київрада ухвалила урочисто відзначити 250-річчя від дня початку Коліївщини
Днями безперечна більшість (83 депутати) Київської міської ради підтримала постанову, згідно з якою в столиці, починаючи з 29 травня, мають відбутися заходи з урочистого відзначення 250-річниці ( чи, радше , роковин?) від початку Коліївщини – знаменитого козацько-селянського повстання проти влади Речі Посполитої (раніше писали – панської Польщі), котре відбувалося від кінця травня по 7 липня 1768 р. Обґрунтовуючи необхідність ухвалення такого рішення (ним, зокрема, передбачене проведення в столиці тематичних, виховних, науково_просвітніх заходів, присвячених повстанню), депутат Київради від Всеукраїнського Об’єднання «Свобода» Юрій Сиротюк зазначив, що «ці події і сьогодні несуть реальну загрозу всім агресорам, українофобам, ворогам української нації, які зазіхають на Богом дане право українців вільно жити на своїй землі».
Вже з’явились численні коментарі до цього рішення. Низка експертів, оцінюючи Коліївщину з класичних ліберальних позицій, тобто категорично негативно, гостро ставлять питання: а навіщо Київрада пішла на такий крок? Адже, на думку цих експертів, ким насправді були гайдамаки? По суті (хай навіть не всі коментатори кажуть це аж так відверто), то – бандити, різуни, палії, вбивці мирних людей, на їхніх руках – страшна кров, і що тут можна «відзначати», та ще й «урочисто»? Який сигнал ми подаємо українцям і майбутньому? Чи не такий: «готові повторити»? Подібні оцінки не зупиняє навіть авторитет Шевченка та його визнаного шедевра – поеми «Гайдамаки» (написаної, до речі, за «живими» спогадами діда поета, Івана, учасника цієї трагедії , і народними переказами), дуже, між іншим, далекої як від апологетики, так і зверхньо-«панських» засуджень «бунтівників-дикунів».
Шевченко, як це уявляє автор цих рядків, розумів Коліївщину як величезну, страшну народну трагедію українців, і це – заклик і до нас бути об’єктивними й не спрощувати неймовірно тяжкі проблеми історії до рівня, коли їх можна «схарактеризувати» двома-трьома словами. Так, це була саме трагедія, і, приміром, слово «святкування» тут є абсолютно недоречним(але про «святкування» й не йдеться в ухвалі Київради). Йдеться про відзначення, але річ якраз у тім, яким чином відзначати, в який спосіб, як розставляти акценти?
Нам давно пора (особливо коли йдеться про такі події, як Коліївщина) відходити від «чорно-білого» зображення та сприйняття історії. А категорична постановка питання на кшталт : ким були Гонта, Залізняк, гайдамаки взагалі, убивцями чи героями? – це якраз приклад такого мислення. Коротко скажімо: вони справді були борцями за волю, в реаліях ХУІІІ століття, в умовах вкрай важкого національно-релігійного пригноблення Польщею (і це – не радянський міф!). Для повстання було більше ніж достатньо причин. Інша річ, що безмежна жорстокість повстанців, котрі занадто часто переступали Божі та людські закони, їхній православний фанатизм і фантастична довірливість до «матінки-цариці» й спричинили, власне, саму трагедію. Доречними тут є меморіальні заходи (забувати про Коліївщину не можна, бо це – воістину грізне застереження), це має бути День Пам’яті для українців.
…Івана Гонту видала полякам (як їхнього «підданого») Катерина ІІ. Польський суд виніс страшний смертний вирок: зняти зі спини ватажка Коліївщини 12 шарів шкіри (Гонта казав катам: «Ось казали, що буде дуже боляче, аж – зовсім ні, наче блохи кусають»), потім йому відтяли голову. Через 12 років, 1780-го, на іншому кінці Землі суд «просвіченої» та «європейської» іспанської влади стратив керівника національно-визвольного повстання індіанців Перу, безстрашного Тупак-Амару: його четвертували, після страшних тортур. Між іншим, Тупак-Амару є сьогодні визнаним національним героєм Перу, хоч для короля Іспанії він був тоді «бандитом»…
