Ашлі Ердоґан: в’язень сумління в Туреччині
Тиждень тому турецька письменниця і громадський діяч Ашлі (Айсли) Ердоґан надіслала в світ свій відкритий лист зі стамбульської тюрми. Жінку запроторено за ґрати влітку цього року, одразу після невдалої спроби державного перевороту в Туреччині. Серед висунутих їй звинувачень: підтримка терористичної діяльності, пропаганда забороненої курдської партії, підрив національної єдності.
Ашлі пише: «У в’язницях (Туреччини) зараз перебуває понад 130 журналістів – це світовий рекорд. Протягом останніх двох місяців закрито 170 газет, часописів, радіо- і телестанцій. Наш теперішній уряд хоче монополізувати «дійсність» і «правду». Кожна позиція, яке бодай на дрібку відрізняється від лінії уряду, карається насиллям: побиттям поліцією, днями й ночами за ґратами (до 30 діб), в’язницею… Мене арештували 19 серпня тільки за те, що я є радником „ÖzgürGündem” – «курдської газети». Попри те, що пункт 11 Закону про пресу чітко каже, що радники не несуть відповідальності за газету, я досі не мала можливості звернутися до жодного суду, який би вислухав мою історію. У цій справді кафкіанській ситуації разом зі мною арештований і звинувачений у терористичній діяльності 70-річний лінгвіст і перекладач НецмійєАлпай. Цей лист є відчайдушним криком про допомогу! Я переконана, що тоталітарний режим в Туреччині трусоне цілою Європою».
Я добре знаю Ашлі Ердоґан, оскільки ми разом з нею прожили цілий місяць на резиденції для письменників у австрійському місті Ґрац. Уже тоді, а це був жовтень 2012 року, вона перебувала закордоном, оскільки на батьківщині письменницю переслідували і їй загрожувала небезпека. Ми жили через стіну, часто бачилися й іноді виходили на двір разом покурити. Не скажу, що це було легке спілкування – ми переважно мовчали. Ашлі виглядала застрашеною, страшенно нервовою, в якийсь момент я взагалі подумав, що в жінки невроз і манія переслідування. Вона курила цигарку за цигаркою, а в її очах був чорний згусток болю. Поки жінка мусіла переховуватися в Європі, в Туреччині проти неї стартувала пропагандистська кампанія: мовляв, вона терористка, за свої статті, в яких писала на теми табу в турецькому суспільстві (ґвалтування жінок, убивства і переслідування журналістів і державних діячів, утиски курдів і меншин) отримує гроші з-за кордону, а її книжки нічого не варті. Книжки, які перекладені десятком світових мов, і скрізь збирають добрі рецензії.
Мене мучить безсилля, бо ані я, ані Україна нічого не може зробити для Ашлі Ердоґан. Це крик у пустелі, який ніхто не почує. Написати цей текст мене спонукала думка, що в совєтські часи наші дисиденти також були не просто за ґратами, а ще й за пеленою мовчання. Прорвати цю стіну, розказати світу про відважну жінку, що кинула виклик авторитарному режиму – єдине, на що ми зараз здатні. «Потребуємо солідарності й підтримки», ‒ закінчує свій лист Ашлі. І цим текстом я кажу: ми з тобою.
