Битва титанід
Ельфріда Єлінек, якій наступного місяця виповнюється 64 роки — австрійська феміністка та найзначущіша німецькомовна письменниця; останнє підтверджено присудженням у 2004 Нобелівської премії в галузі літератури за «музичний потік голосів і протиголосів у романах і п’єсах, які з надзвичайною мовною ревністю розкривають абсурдність кліше суспільства та їхню підкорюючу силу».
Української виходила її проза, в тому числі роман «Піаністка», за яким культовий режисер Міхаель Ганеке зняв однойменну картину з Ізабель Юппер в головній ролі, а ось збірка п’єс поки що існує в єдиному перекладі Олександри Григоренко (видавництво «Книги — ХХІ», Чернівці).
У збірці «Смерть і діва I-V. Драми принцес» Ельфріда Єлінек виводить на сцену жінок як постійно витіснених у патріархальній культурній традиції. Героїні — казкові принцеси, сучасні ікони стилю й навіть легендарні письменниці — виголошують перед— і посмертні промови. Але власний голос не дає влади над долею: Білосніжку розстрілює Мисливець, Шипшинку нищить своїм поцілунком Принц, Розамунда виживає, але замовкає через підступного Фульвіо, Джеккі Кеннеді, що страждала від зрадливості чоловіка-президента, гірко зловтішається зі смерті суперниці Мерилін Монро, легендарні літераторки Сильвія Платт та Інґеборґ Бахман проводять кривавий ритуал у царстві мертвих.
Як зауважує Білосніжка, «Смерть приходить завжди, і здебільшого — у чоловічій подобі». Чоловіки ж натомість зосереджені тільки на своєму жаданні влади — за рахунок інших. Принц твердить Шипшинці: «Як добре, що Ви одразу втямили, що тільки мені завдячуєте своїм існуванням». Фульвіо лютує: «Я тебе придумав, тебе створив. Ти мусиш бути моєю!» Джеккі приречено констатує: «Потрібно бути тихою, але у тиші — найголоснішою, щоб вливати в інших відчуття, як у хворих — ліки». Інґеборґ додає: «Воскресати немає сенсу... Коли хтось зникає, то його, звісно ж, стає видно зовсім по-особливому».
Існує чимало текстів, що рефлексують щодо трагізму жіночого існування, але мало хто ставив це питання настільки ультимативно й водночас глибоко, як Єлінек. «Битва титанід», яку вона влаштовує у цих по суті монологічних п’єсах, надто давня і надто кривава, і переможниць у ній немає.
Але все ж Ельфріда лишає надію, закінчуючи книжку словами «Тут ми вже більше хочемо лишатися собою».
