«Час навпаки»
У своїй книзі «Ave, Europa!» професорка Римського університету «Ла Сап’єнца», видатна україністка і письменниця Оксана Пахльовська охарактеризувала історичний час тяглості і розвитку української культури як «час навпаки»: «На кожному з етапів її розвитку еволюція обривалась на стадії «набирання висоти». Татаро-монгольська навала, «возз’єднання», Руїна, руйнація Січі, серія акцій з викорінення української мови та культури в другій половині 19 століття, репресії і геноцид 30-х щоразу повертали націю до необхідності нового відродження, але кожного разу з усе більшими втратами… Культура мусить постійно повертатись назад, відвойовувати втрачені явища і відстоювати своє право на них».
Таким поверненням до події в історії української культури, яку на стадії «набирання висоти» було в черговий раз штучно обірвано, стала реконструкція 26 грудня у Національній філармонії концерту, що відбувся півсторіччя тому (26 грудня 1966 року). Тоді в українській музичній культурі сталось непересічне явище. Вперше у Києві публічно прозвучали твори українських авангардних композиторів Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського й Бориса Лятошинського, а також француза Клода Дебюссі та австрійця Арнольда Шенберґа. Поєднання західноєвропейських модерністів і київських авангардистів в одному репертуарному полі мало покласти початок постійного циклу концертів із музикою європейських та українських сучасних композиторів, спробою вписування України в європейський контекст і Європи – в український. Та цей задум лишився нереалізованим через утиски комуністичної влади, в плани якої, як і теперішньої її правонаступниці, не вписувалось українське європейське майбутнє. Не вписувалось вільне творче самовираження, як таке.
Завадити події совєцькі апаратчики намагались завчасно. Композитор Леонід Грабовський, якому було доручено скласти програму камерного концерту, згадує, що «оголошення на афішах подібної програми викликало справжнє обурення серед ортодоксального керівництва Спілки композиторів. Очевидно полетіли скарги й протести проти такої нечуваної «ідеологічної диверсії» з вимогою заборонити концерт». Та звернення за патронатом до Дмитра Шостаковича, який на той час, Герой Соціалістичної Праці, надіслав з Москви лист підтримку організаторам, врятувало київську імпрезу.
Валентин Сильвестров згадує: «Невідомо, що привабило стільки публіки. Цілком ймовірно – про концерт, точніше про труднощі з його організацією, повідомили по радіо «Свобода», яке тоді всі слухали. Але таку кількість публіки в Філармонію я не бачив ніколи». Серед вщент заповненої зали, де не лишилось місця навіть на балконах, були присутні представники київської інтелігенції – Іван Дзюба, Юрій Іллєнко, Іван і Надія Світличні. Після закінчення хтось з керівників філармонії не втримався і патріотично вигукнув: «Для чого нам німецькі Шенберги! У нас свої є – українські!».Цей вигук, про який згадує Валентин Сильвестров, тоді не був жодним хуторянством, а радше сміливою маніфестацією національних прагнень.
Відкриваючи нинішній київський концерт міністр культури Євген Нищук пояснив, що захід є не лише історичною реконструкцією, але й реконструкцією українських прагнень до справедливості, наших глибинних потреб національної самоідентифікації і світової культурної конкурентноздатності. Продюсер проекту Сергій Проскурня прокоментував, що філармонійна реконструкція має накласти з’єднувальну лінію між пунктирами перерваної традиції – 50 років тому, 26 грудня 1966 року в Київській філармонії відбувся концерт, що без перебільшення увійшов в історію української сучасної музики загалом, та в історію «Київського аванґарду» зокрема.
26 грудня 2016 року зала Філармонії була знову заповнена, на балконах так само. Не бракувало не лише консерваторської молоді і їхніх видатних навчителів (Валентина Сильвестрова і Леоніда Грабовського, яких публіка особливо гратулювала), але й представників різних культурних сфер – галеристів, письменників, мистецтвознавців і художників. Така суспільна консолідація є надбанням не лише фейсбук-зусиль продюсера (що сьогодні вже слід офіційно віднести до інструментів культурної політики), але й зростаючого запиту на український культурний наратив, зокрема авангардний, як осібний від російського.
Актуалізація традицій київського авангарду цьогоріч вже не перша. Відомо, що зробив з українським суспільним простором «київський період» Казимира Малевича. Про його українську приналежність дізнались не лише закордонні малевичезнавці завдяки міжнародній конференції у Києві у жовтні 2016-го, чи українська громадськість завдяки значному інформаційному резонансу щодо перейменування Бориспільського аеропорту на честь Малевича, але й працівники цього аеропорту, які так і не наважились на ребрендингсвого летовища (що дуже симптоматично для нашої пострадянської адміністративної ментальності).
Може й не випадково Євген Нищук прив’язав концерт і до декомунізації. Хто знає, може якби авангардну музику послухали бориспільські апаратчики, їхня ментальність відкрилася б на супрематизм Малевича(не говорячи вже про потуги осмислити барокового Мазепу)і українські літаки уже сьогодні вишивали б у небі білим по білому. Та на жаль з культурою людська душа резонує значно менше, ніж з війною. Війна швидше примушує до культурного самовизначення, ніж незалежність (особливо, коли вона фіктивна). Акції з розписом українських літаків творами Марії Примаченко, а терміналів – квадратами Казимира Малевича як засоби українського брендингу і зшивання суспільної свідомості не працюють на консолідацію так, як зовнішня військова загроза.
Тож справедливо діагностувала Оксана Пахльовська, цей вимушений «час навпаки» для української культури, постійне повертання і відвоювання свого історичного минулого і культурного простору уможливлюється сьогодні як нагода для чергового національного відродження знову втратами – територій, людських життів, часу. Аби тільки реконструкція нашого права на справедливість і цього разу не стала фіктивною.
