Джек Лондон міг би копати бурштин
Один французький видавець приїхав у гості. Відкатав вже достатньо, аби розхитати свої зубні пломби об ями наших доріг і мати право сказати, що довго шукав гаряче серце Східної Європи і тепер готовий його нарешті знайти.
І ми сидимо у темному череві підземного бару і цмулимо гарячі, густі трунки, тягнемо прохолодний бурштин з важких келихів, а його цікавить тільки одне: “Маркіяне, що в українській літературі є такого, крім Зони, що здатне подолати земне тяжіння і, розкресливши вогняним хвостом нічне небо, злетіти до зірок?”
А я питаю: ти колись тримав у руках Сонце? Золотаве, м’яке, обнадійливе, мружливе, млосне, кілограмове. І він так дивиться на мене пильно. І я кажу йому: тобі потрібна книжка про бурштиновий клондайк у густих волинських лісах. Про підземні скарби, які від народження світу чекали своїх шукачів. Про екстракт щастя, закутий у камінь, який, незважаючи на небезпеку і страх, дістають із глибочезних надр замурзані поліщуки. І камінь той світиться сонцем.
Він тільки киває головою і слухає: так, кажу, найяскравіша література – це м’ясо життя. Оті сторінки зошитів, розграфлені косою лінією, в яких клесівські третьоклашки виводять фломастерами сачки, копанки і ментівські бобіки – аж ніяк не дитячі спогади, які займають їм голови на уроках співів. Ті малюнки вони потім ріжуть на кольорові аплікації, а вдома – збирають щодень свій приватний каландос із підробних кубиків леґо.
Отака тобі, кажу, потрібна книжка про Україну. Про імпровізовані басейни копальників, влаштовані у багажниках пікапів. Про армаду сиріт болотистого, поліського моря. Про химерний тюнінґ кочового племені, який заїхав у порубаний сосняк просто з Mad Max: Fury Road. Про УАЗи, поставлені на гусениці, і москвичі на тракторних колесах, готові до ралі Париж - Дакар. Про бруд, який, присихаючи, твердішає так, ніби він і є скам’яніла смола. Про безнадійно застряглі в болоті химери автопрому трясовин: кинуті копачами трактори, квадроцикли і джипи – загрузлі в болоті настільки, що знизу їх уже затисли в обійми німецькі “Тиґри”. Обійми такі сильні, що жодним краном їх звідти не витягти.
Тобі треба книжка про лігвиська конкістадорів, які розклали своє добувацьке приладдя на широкому полі. Розклали і розтягли тим полем тисячі шлангів від моторизованих помп. І шланги ті сплелися у єдине ціле, ніби ніжки сколопендри, яка присмокталася до землі у пошуках каменю велетенського настільки, аби у ньому поміститися. І знову застигнути комашкою у бурштині – на мільйони років.
І тисячі брудних, натомлених людей щоранку згинають перед нею у молитві свої спітнілі спини. І нічого їх, окрім бурштину, не обходить. І замість сказати “Амінь” – вони синхронно підіймають над головами сачки, тички і лопати. І щодуху кричать у розріджене повітря сонного ранку: “Камінь! Камінь! Камінь!”
І той крик лоскоче розпечене планетарне ядро, розхитує плити земної кори, він лупить з ноги у хирляві двері всіх небесних канцелярій. І тобі, кажу, потрібна книжка про таких людей. Живих людей: брудних і гарячих, з серцями-помпами замість звичайних сердець.
А видавець мружиться замріяно і каже тільки:
– Так, дядько. Це воно. Але де ж він? Український Джек Лондон.
І справді, де?
Маркіян Камиш, український письменник
