Фестиваль абсурду
Коли організатори перед презентацією або творчим вечором хвилюються, чи прийде достатня кількість людей, я їх заспокоюю такою історією. Трапилася вона на Міжнародному літературному фестивалі ім. Рісто Ратковича у Чорногорії у 2012-му році.
Фестиваль відбувався у гірському містечку Бєло Полє на півночі країни; там колись і жив згаданий вище прозаїк Рісто Раткович. Крім цього, у нас були читання в історичній (Цетінє) та сучасній (Подґоріца) столицях країни. Скрізь ці читання відбувалися нормально – в тому сенсі, що на них приходило вдосталь шанувальників літератури. Але один день організатори виділили для акції під умовною назвою «Література йде в народ», і повезли учасників фестивалю в маленькі міста. Мені – разом із десятком колег-поетів з різних країн – випало вирушити в містечко Мойковац.
Ми приїхали туди по обіді. У міському будинку культури мали відбутися годинні читання – кожен із поетів повинен був прочитати вірш, а затим перекладач би прочитав версію того тексту чорногорською (сербською) мовою. На вході до досить великого будинку культури нас зустрів директор у білій сорочці й краватці. Радості його не було меж. Відчувалося, що наш приїзд – непересічна для міста подія. Можна навіть сказати – історична. За це й випили у директора в кабінеті. Пили тричі, ракія всім сподобалася, тости були урочисті й щирі. А потім настав час виходити на сцену. Влаштувати місцевому населенню свято поезії.
На сцену нас попровадив директор. Уявіть собі наше здивування, ні – розчарування, коли виявилося, що у величенькому – місць на триста-чотириста – залі немає жодної живої душі! Якусь мить жевріла надія, що публіку ще тримають у фойє – мовляв, зараз двері відчинять, і спраглий художнього слова натовп рине всередину. Та сконфужене обличчя директора промовисто свідчило: на наш виступ не прийшов ніхто. Ні-хто. Щоб якось розрядити напругу, я спробував пожартувати:
- Ну, раз нікого немає, то повертаймося у ваш кабінет, там ще в пляшці трохи лишилося.
- Вельмишановні, - сказав збентежений директор, витираючи піт. - За ваш виступ я маю вам заплатити по 100 євро. Але цей гонорар я не можу віддати, якщо виступу не відбулося, це буде кримінальний злочин. Гроші публічні, з бюджету. Тому вирішуйте самі: хочете виступати чи одразу повертаємося на ракію.
Ми з поетами багатозначно переглянулися. Навіть японські й французькі колеги второпали, що сто євро на дорозі не валяються. Особливо на чорногорській дорозі. Тому ми вирішили виступити. Директор закликав сторожа, старого пенсіонера, в якому вже бовталося грамів двісті ракії, і він став нашим єдиним слухачем. По черзі ми виходили на трибуну, читали вірш, а потім товмач читав переклад. Сторож собі задоволено дрімав, заколисаний вершинними творами сучасної світової лірики. Коли останній з нас дочитав свій вірш, ми вже збиралися вставати і йти, але на трибуну виліз директор. Виявилося, він підготував промову.
- Мойковчани! Дякую, що ви сьогодні прийшли на незабутній вечір поезії, коли до нас з’їхалися літературні знаменитості з різних країн світу, - натхненно говорив він. - Існує стереотип, що в маленьких містах людей не цікавить мистецтво, культура, що всі заходи мають відбуватися лише в столицях. Але сьогоднішній вечір показує, що 10-тисячний Мойковац незгірш за столицю вміє прийняти поетів. Ми спраглі культури, у нас голод за поезією. І хочемо, щоб такі заходи відбувалися частіше. Тому від імені всіх вас запрошую шановних поетів приїздити до нас ще, бо літературу тут люблять усі! Хай живе поезія! Хай живе Мойковац!
Виступ був чудовим, але тишу не струсонули гучні оплески. Не було кому аплодувати: сторож спав, а з гостей лише я з перекладачем розумів сербську. Пізніше ми повернулися в кабінет, де отримали належні нам гонорари і запили сором ракією.
Питання, яке мене мучить досі: а для чого з тією пафосною промовою виступав директор? Невже він теж отримав гонорар?
