Гострота слуху
Минулого тижня в Києві побувала німецька письменниця й публіцистка, українка за народженням Катерина Петровська. Вона представляла свою дебютну книгу «Мабуть, Естер», котра, після видання блискучого перекладу Юрія Прохаська, стала фактом української літератури.
Спілкуючись із читачами, Катерина, серед іншого, сказала слова, які мені здаються надзвичайно важливими для теперішньої України: «Я чудово розумію, що як мешканка іншої країни не маю права артикулювати дуже багато різних моментів. Але в Україні ситуація дуже відрізняється від Німеччини. Справа ось у чому: якою б ти там чужою людиною не був, ти можеш сказати своє слово і ти будеш сприйнятий. У нас же дуже часто навпаки: яким би своїм ти не був, ти виявляєшся чужим, якщо кажеш якісь речі. І ця історія про свого серед чужих і чужого серед своїх — це дуже серйозна і, як на мене, чи не найважливіша тема в Україні.
У мене була дуже дивна ситуація з одним київським каналом, який анонсував моє інтерв’ю таким заголовком: «Катерина Петровська: в Україні суспільства немає». Можете собі уявити, що після того почалося. З цього я зрозуміла одну просту річ: справа не в тому, що ми робимо, а в тому, що ми дозволяємо робити іншій людині, в якої може бути інакша думка; якщо хтось працює на своїй ділянці заради того, щоби світ став трохи кращим — чи дозволяємо ми йому це зробити своїми методами? Чи ми натомість вважатимемо, що він їздить у не в тих потягах, користується неправильною помадою й живе не в тому місті? Ось доволі серйозна проблема».
Тут майже нема чого додати.
Ми відстояли свою гідність на барикадах. Але було би цілковитим божевіллям тягнути барикади з собою у повсякдення.
Навчимося чути й розуміти одне одного — виживемо.
Не навчимося — станемо Росією.
Дійсно, дуже просто.
