Квота радості
Пішов уже другий тиждень, відколи запрацювали квоти на українську музику в радіоефірі, а пристрасті довкола цієї теми все не вщухають. У моїй френд-стрічці люди переважно висловлюються позитивно, дивуються вперше почутим українським пісням гуртів, про які ніколи не мали нагоди почути, але часом противниками квот виявляються самі українські музиканти. Як Святослав Вакарчук, який у своїй колонці для одного російськомовного (sic!) видання наводить сумнівні й дивні аргументи проти квот, аж раптом каже «… на радіостанціях буде з’являтися українська музика, якість якої буде поступатися західній, і це буде створювати комплекс меншовартості у слухачів». Не розумію, для чого ікона української поп-сцени вмикає «наївність», адже всі ми добре знаємо, що проблемою українських ефірів завжди була не західна музика, а «сусідня» ? з Росії. Низькоякісний шлак – від шансону до примітивної попси – яким затикали вуха українців усі ці роки. Рідко коли можна було почути цікаву, якісну композиції з Франції, Швеції чи Чехії – зате часто повторювали треки з Москви.
І можна нарікати на нижчу якість середньої (масової) ланки української музики, говорити про дешеві записи і непрофесійних музикантів, а можна допомогти їм вийти на інший рівень. Адже введення квот, крім ура-патріотичної ейфорії, має й значно важливішу функцію – почати будувати інфраструктуру для розвитку української музики. Моцарту геніальність була дарована з народження, а Сальєрі довелося чимало попотіти, щоб досягнути бодай чогось. Так ось: квоти дають можливість українським Сальєрі потіти над музикою, а не, скажімо, за касою в супермаркеті. Яким чином?
Справа в тому, що для досягнення майстерності в будь-якій справі потрібен час, витримка, систематичність. Якщо дитина хоче вивчити іноземну мову чи навчитися грати на музичному інструменті, то мусить займатися кілька разів на тиждень. Щоб пошити одні добрі черевики майбутній майстер мусить першу сотню зіпсувати. Щоб пробігти марафон, треба тренуватися щодня протягом дуже довгого часу. Те саме з музикою: щоб заграти добре, написати якісну пісню, гурт має мати репетиції, часті концерти, можливість відвідувати виступи інших гуртів в столиці чи закордоном, словом – вчитися. А як молодий гурт, який репетирує в гаражі, може мати таку можливість, якщо один учасник працює у вечірню зміну на заводі, інший зранку викладає в школі, ще третій взагалі мусить на півроку поїхати на заробітки в якусь Німеччину?
А із запровадженням квот ситуація може поволі почати змінюватися: пісні крутять на радіо, музиканти отримують за це роялті, люди вперше чують про якісний гурт, шукають його в інтернеті, слухають, купують диски, приходять на концерти, запрошують на корпоративи і так далі. Крок за кроком виступів гурт має все більше, заробляє все краще, а це дозволяє музикантам весь свій час присвятити творчості, а значить грати краще. Так це працює.
