Лірика меча і відваги
10 червня- день смерті Олега Ольжича
1
Олег Кандиба (його справжнє прізвище) - цілісна і потужна особистість, ще не оцінена і не осмислена у всій повноті різногранного таланту і свідомого життєвого вибору. Син наймоднішого для свого часу поета Олександра Олеся, він не розділяв літературних поглядів батька, водночас ставлячись до них із належною шаною. Хоча син був значною мірою протилежністю татові – вольовий, стриманий, часто аскетичний – супроти надривного гедонізму свого батька.
Культ стародавніх героїв, дітей Ромула і Рема, варязькі походи чи сила варварів –все личило до маскулінного поетичного ідеалу, до спроби творення нової української людини. Ця людина-воїн повинна забути про народницьку ідилію тихого селянського щастя чи мрійливі індивідуалістичні культи раннього модернізму.
“Проста чесното юної землі», до якої звертається поет, покликана додати йому і соратникам ритуальної сили, символічної крові та пам′яті, освяченої історією і войовничими предками (гречкосії до уваги не беруться).
Вік героїв величний надходить,
І щоночі на небі мечі.
Суворий неоромантизм поезії Олега Ольжича – кажучи іншими словами , героїчна військова лірика, без сентиментальної перечуленості недавньої української поетичної доби, без розбухлих метафоричних гірлянд для філістера, що іноді почитує вірші – був новим і незвичним для національної поетичної традиції. Мало хто, окрім Олега Ольжича, із такою незламною вірою, яка не розходилася із поетовим способом життя, програмував остаточний вибір шляху воїна духу і меча, який завжди у тих умовах завершувався смертю:
О, ця днина, як п’яне вино!
О, ця смерть, як холодна блакить!
Як велично, що нам не дано
До тридцятого року дожить!
Загалом феноменальне життя і творчість Олега Ольжича ще мало по-справжньому осмислене. Коли йому з мамою вже вдалося переїхати із радянської України до Чехії, то починається період Олегової серйозної як самоосвіти , так і слухання різних офіційних курсів. Стає студентом Карлового університету у Празі. Попри свої воїнсько-маскулінні риси, поезія Ольжича була ще й інтелектуальною лірикою.
Також приваблює археологія, але не більше, як засіб для прожиття. Олег Кандиба , ще дуже молодий, стає відомим у вузьких колах учених-археологів.
Від 1929 року перебував у ОУН. Виконував найрізноманітніше завдання проводу. Пізніше, після трагічного наслідками для української визвольної боротьби розколу, належить до мельниківської гілки організації. Вів активну боротьбу за утворення Карпатської України, яка була потоплена у крові. Відсидів у тюрмі. І далі не боявся ні тюрем, ні важких умов, ні небезпек, навіть величезних… Незадовго перед загибеллю одружився із Катериною Білецькою, дочкою вченого-літературознавця Леоніда Білецького.
Героїчна і страшна смерть Олега Ольжича, як і Олени Теліги, по-моторошному підтверджувала правду повної самотності України між битвою двох тоталітарних монстрів, із п’ятикутною зіркою та свастикою. Олег Ольжич був закатованим у фашистському концтаборі у 1944 році. Але його син Олег, якого тато так і не побачив, бо помер ще перед його народженням, пізніше був переконаним, що до смерті батька добряче доклало руку радянське НКВС…
2
9 липня у м. Лігайтоні, у США, у 1977-ому році відкривали пам’ятник Олегу Ольжичу. Людей було багато. На відкриття приїхав із Парижу близький товариш Олега Ольжича часів другої світової війни, багаторічний, до смерті редактор паризького видання «Українське слово» провідник мельниківської ОУН Олег Штуль-Жданович.
Нахлинули спогади. Образи Олени Теліги і Олега Ольжича він завжди ніс із собою. Ніхто не знав, що вони допомагали йому у найскрутніші хвилини життя. Ніхто не знав, що у нього теж були короткочасні миті зневіри.
Олег Штуль згадує про Ольжича від дня його смерті до останньої своєї промови на відкритті першого пам’ятника своєму померлому та живому у споминах соратникові:
«З бігом часу нашої божевільної епохи, часом здавалося, що Ольжич помилявся, висловлюючи віру в майбутнє української людини. Але він сьогодні виступає нам в образі Пророка, що бачив, як «ростуть у присмерку нори брати суворі і великі».(промова на відкритті пам’ятника Ольжичу, 1977 )
Через кілька місяців Олег Штуль-Жданович помер. У світі тонких енергій він нарешті зустрівся із Олегом Кандибою-Ольжичем...
Якщо вірити назві роману Ігора Костецького «Мертвих більше немає», то вони удвох тепер незримо підтримують Україну у її важкому і болючому державницькому розвитку. Адже поет Олег Ольжич наголошував : «Держава не твориться в будучині// держава будується нині».
