Любі вороги
Нема в мене симпатії до націоналістів. Не подобається мені їхня позиція в питаннях зовнішньої та внутрішньої політики, економіки й культури. Деякі їхні ватажки викликають щось на кшталт алергії. Деякі вчинки здаються за межею розумного.
Але так повелося, що протягом останніх 15 років ми регулярно виходимо на одну й ту саму площу, скандуємо одні й ті самі гасла, отримуємо від влади тотожні звинувачення.
До речі, з владою загалом доходить до кумедного. Подейкують, наш молодий (насправді не дуже) Президент у день протестів скоренько втік із Києва кудись на схід. Коли я чую це, в моїй голові починає сміятись маленький Джокер. Адже так само діяв точно немолодий президент Кучма напередодні більш-менш людних антиурядових акцій: терміново виїздив з дуже поважних причин на схід — то в Донецьк промисловістю покерувати, то в Дніпро(петровськ) з Путіним зустрітися. Теперішній з Путіним ще не зустрічається, але дуже хоче. І робить задля цього одну дурницю за другою.
Наприклад, в унісон з головою своєї адміністрації та очільником провладної фракції в парламенті торочить про те, що вуличні акції «проплачені». Кучма й вирощений ним Янукович теж про це любили поговорити. Щоправда, за фінансового двигуна протестів вони приплітали Америку. Тут таки маємо відмінність: теперішній про Америку — ані пари з вуст; може, й був би радий, але розуміє, що США йому краще взагалі не згадувати з відомих причин.
І ось ми знову стоїмо з моїми ідеологічними опонентами на одній площі. Я знаю, що в більшості питань ніколи з ними не домовлюся; знаю, що деякі з них наступного червня прийдуть на ЛГБТ-прайд з наміром відлупцювати мене й моїх друзів; але сьогодні ми тут. І в мене немає відчуття ані дежавю, ані ходіння по колу; радше — наче певний запис поставили на паузу, а тепер знову натиснули кнопку. І ця мелодія — все ще не завершена — продовжується. Ми ще не закінчили.
Ми — любі вороги й любі друзі, ми — побратими й посестри по одній біді.
По одній країні.
