Мандри професора Панченка
Читаючи нову (насправді – оновлену й доповнену) книжку знаного професора Києво-Могилянської Академії Володимира Панченка «Сонячний годинник», я відчував суміш заздрощів і подиву.
Заздрощів, бо книга, про яку йдеться – збірка розповідей про подорожі професора в ті малознані українські закапелки, де народилися, жили й творили видатні українці та пов’язані з Україною постаті (письменники, художники, громадсько-політичні діячі, підприємці-меценати). Я побував майже в 40 країнах, але якраз України так добре не знаю, хоч і довелося побувати в усіх областях. Через це й заздрю: кожен мандрівник, читаючи про чужу захопливу подорож, миттєво хоче її повторити.
А подив мій був викликаний тим, що ці подорожі – попри часто вкрай провінційний, а іноді навіть хуторянський пункт призначення – надзвичайно цікаві й змістовні. Фактично маємо справу зі схрещенням інтелектуальної біографії й подорожніх нотаток. Володимир Панченко їде в село Сидорівку за слідами Василя Симиренка, в Богуславі шукає Івана Сошенка, у Михайловій Горі – Михайла Максимовича, а через Тростянець, Охтирку, Зубівці, Богодухів дорога веде мандрівника до зустрічі з донькою Миколи Хвильового. Таких подорожей у книжці – двадцять чотири. Вони так ретельно описані, що туристичні гіди цілком можуть використовувати їх для організації турів вихідного дня.
Але легкий стиль і системний виклад фактів ще не означають, що ці подорожі далися авторові так просто. Я навмисно виніс у заголовок згадку про те, що Володимир Панченко – професор. Бо кожна з описаних ним мандрівок – це насправді ціле розслідування, наукова розвідка. Горизонт зацікавлень автора надзвичайно широкий: від Івана Мазепи – до Ліни Костенко, від Джозефа Конрада – до Миколи Ге. Для читача, який після прочитання захоче вирушити не тільки в подорож, а і у власну розвідку, кожен текст містить стислу бібліографію.
Моя улюблена мандрівка Володимира Панченка – у німецький Вісбаден, де похований російський контр-адмірал Олександр Бутаков. На перший погляд, а до чого тут Україна? Річ у тім, що Бутаков у 1848 році був начальником Аральської описової експедиції. І це саме він порятував Тараса Шевченка від солдатчини – взяв його із собою художником (попри імператорську заборону «писать и рисовать»!). Через постать Олександра Бутакова ми дізнаємося чимало цікавої інформації про цей період у житті Тараса Шевченка, про історичні аспекти тієї епохи, про Аральське море і старий православний цвинтар у Вісбадені. Цього б цілком вистачило для добротного детективу, правда? Ну, або для подорожі слідами головних героїв.
Хочу також сказати й про те, чого, на мій погляд, цій книжці бракує. Як на мене, у «Сонячному годиннику» замало автора, не вистачає самого Володимира Панченка. Наприклад, згадка про купання в озері біля колишнього маєтку Тобілевичів наповнила текст емоціями, пахощами літа, простої людської радості. А саме це – крім знань – і є метою подорожування. Побільше б таких ліричних відступів! Цікаво було б дізнатися, чому саме ці історичні постаті пробудили його інтерес, а прості дорожні замальовки, в тому числі й якісь практичні (скажімо, поради з вибору маршрутів), якісно доповнили б збірку. Не вистачило мені й карт – видання щедро проілюстроване й ошатно видане, та відсутність мап змушує під час питання відволікатися на пошуки локацій в інтернеті. Та це, звісно, дрібниці.
У передмові Володимир Панченко пише, що в цієї книжки є і співавтор – його автомобіль. У такому разі і ми, читачі – супутники в цій пізнавальній мандрівці.
