Медіум Тарас
(до дня народження і дня смерті Тараса Шевченка)
Його життя було сповнене великих парадоксів. Воно часто хиталося поміж стражданнями і милістю. Бувало по-всякому, але таки найчастіше – поміж стражданнями від людей і милістю від божого Промислу.
Його друзі, різного віку і в різний час, починаючи від по-своєму прекрасних «мочеморд», завершуючи петербурзькими приятелями останнього року життя, додавали тепла до його серця, яке відчувало такі стани і можливі майбутні події, із честю витримати які було би не під силу тисячам пересічних сердець.
Його любило багато людей, але він почувався самотнім. Як сказав би Герман Гессе про такий тип людини – «степовий вовк». У екзистенційній поезії Шевченка «Косарі», де пронизливо відображене розуміння тимчасовості перебування людини у земному житті, змальовано інфернальну силу смерті, яка, за допомогою алегоричного Косаря, безперебійно звільняє місця для наступних поколінь, щоб відтак покосити і їх. У поезії зображено жаску для людини проминальність, яка не залишає каменя на камені від людського життя, із будь-якою, навіть найуспішнішою, його подієвістю:
І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хрест ніхто не поставить.
І не пом’яне.
‘ Містичний припис на житіє мученика врешті звів його у могилу. Творець нової української душі не міг вічно спочивати у холодному його серцю Петербургу. Промова Пантелеймона Куліша, (мовлена, здається, устами напівбога під час виступу) над могилою Тараса заклала підвалини його, спершу ще невиразного, але щоразу міцнішого, культу.
Перепоховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі перетворило покійного як на великого українського Сфінкса, так і на найвеличніше світське місце уповання на нетлінність нації. На Чернечій горі сповідалися, одружувалися, закладали підвалини побратимства. Тут спалив себе Олекса Гірник, не витримавши радянської тоталітарної сваволі.
Його портрети письменні і неписьменні селяни вивішували, як ікони, у себе вдома. .Багато із освіченіших селян , не лише у великій Україні, але і в Галичині, знали напам’ять весь або добрі шматки його «Кобзаря». Кобзар ставав щоразу популярнішим, особливо після його смерті, яка стала початком дивовижного спалаху його духовного життя.
Його жінки, можливо, тимчасово заповнювали частинку його великого люблячого серця, але своєї Богині йому так і не вдалося зустріти. Таке, на жаль, буває із багатьма чоловіками –саме тут він не був винятком…
Його картини, офорт і графіка та повісті російською мовою, безсумнівно, є свідченнями вибуху таланту ренесансового типу. Проте, його українські вірші і поеми, над якими, бувало, піджартовував у своєму «Щоденнику», без перебільшення, пробудили колективну національну волю. Ці вірші і поеми у перекладах втрачають свій чар. Їхня енергетична сила переважно не надто зрозуміла іноземцям. Але Промисел так розпорядився, щоб вони промовляли до української душі: тихо, але так, що ця тиша відлунювала у спершу десятках, сотнях, потім –тисячах і мільйонах сердець.
Його заслання лише увиразнило місію цієї людини, народженої для посередництва між тонкими енергіями Галактики і пробудженням волі до життя оспалої української народності. Медіум Тарас постраждав за свої вірші від шовіністичної царської Росії.
Його не любив Іван Тургенєв. Шевченка фактично ненавидів Віссаріон Бєлінський, пишучи із дивним «людинолюбчим» пафосом, що він також дав би Шевченку десять років заслання, а то і більше –«будь я на месте его судьей, я бы дал ему не менше».
Тарас, попри всі випробування і негаразди, нерідко відчував у своїй долі і божественну милість. Між стражданнями і осяяннями, карами і милістю проминуло його коротке земне життя.
Ким він був для України? Святим медіумом? Випадковою грою Промислу, який юного кріпака із талантом малювати вирішив зробити відновником напівживої національної душі? Митцем ренесансового складу, заблуканим у 19 столітті?
Великим Тарасом, якого навіть українофоби не могли дорешти спаплюжити ? Чи всім разом і всім, ще невимовленим?..
