На завершення
В останній день моїх червневих вакацій у Дніпрі старий приятель – шанувальник міського фланерства й довгих прогулянок - веде мене на вулицю Маяковського. Виявляється, я жодного разу на ній не був.
Ми зустрічаємося на вокзалі, обмінюючись, за звичкою, обопільними кпинами, проходимо повз автовокзал і через помірно доглянутий парк, зазираємо в напівзруйнований будинок на недопереіменованому проспекті Нігояна/Калініна, минаємо знешкоджений бронепоїзд навпроти обдертої махині палацу імені Ілліча, весь час ідемо по прямій, і коли я вчергове питаю, де ж, нарешті, ця клята Маяковського, повертаємо.
Ліворуч – церква. Праворуч довгий-довгий-довгий кам’яний паркан, за чим – чорні будинки й закопчені труби у всіх напрямах: металургійний завод.
І нічого більше.
Якщо ми кажемо про метафори – а без метафор, як і без брому, в нашій занадто бурхливій історії не обійтися, то оця картина – це все, що треба знати про пізнього Маяковського, про червону утопію і про той тип цивілізації, що породила і першого, і другу. Релігія як виробництво. Виробництво як релігія.
А тут і казочці кінець.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Дніпро-Київ
